DataLife Engine > Версия для печати > ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ПЛАНУВАЛЬНОЇ ДОКУМЕНТАЦІЇ ПО МІСТУ КИЄВУ

Увага! У вас немає прав для перегляду схованого тексту.

М.Ксеневич

ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ПЛАНУВАЛЬНОЇ
ДОКУМЕНТАЦІЇ ПО МІСТУ КИЄВУ

В процесі реалізації останніх генеральних планів міста Києва, як відмічають дослідники, сталися істотні відхилення від запланованого. Внаслідок чого виникли диспропорції в розвитку міста, в тому числі формуванні основних планувальних елементів і функціональних систем [1, 5 та інші].
Серед причин, що породжували ці відхилення, головне місце займає невідповідність визначення обсягів, темпів і напрямів формування і розвитку міста, в тому числі містоутворюючої бази. Як наслідок, відбувся значний приріст чисельності населення, в першу чергу, за рахунок механічного приросту. Так, наприклад, в результаті будівництва нових і реконструкції існуючих промислових підприємств були значно перевищені визначені генеральними планами темпи зростання числа зайнятих у містоутворюючих галузях - з 619 тис. чол. в 1965 р. до 900 тис. чол. у 1976 р. (тобто збільшилося на 35%). Чисельність міського населення також зростала більш високими темпами і вже у 1976 р. перевищила показники, передбачені генеральним планом міста і склала 2013 тис. чол., передбаченим станом на 1990 р. За період з 1965 по 1990 рр. чисельність населення міста виросла на 593 тис. чол. (проти передбаченого генпланом 280 тис. чол) [за матеріалами Київпроект?].
При цьому, якщо розглядати агломеративну систему “Київ - приміська зона”, то виявляється, що відхилення від намічених параметрів проявилися з таких основополагаючих показників, як кількість і структура зайнятих у суспільному виробництві та загальна чисельність населення. Не спрацювало директивне обмеження росту промисловості у Києві за рахунок розміщення виробництв в зоні впливу, у містах-супутниках Фастові, Василькові, Обухові, Димері та інших. Ці міста не розвивалися так, як було намічено. Приміська зона “не добрала” майже стільки міського населення, скільки “перебрав” його Київ, що, природньо, породило в місті містобудівні проблеми. Існували суперечності між відомчими і загальноміськими інтересами, внаслідок чого, незважаючи на заходи, що приймали щодо заборони зростання Києва, як і інших великих та надвеликих міст, в них все ж розміщуються нові містобудівні об'єкти [за матеріалами Київпроект?].
Істотно перевершили очікувані, дійсні об'єми маятникової міграції (180-200 тис. чол.). Значна частина жителів приміської зони, що мають стабільні трудові зв'язки з Києвом, по-суті, являє собою “приховане” міське населення. Таким чином, фактична чисельність населення міста наближалася на той час до 2,5 млн.
Надмірне зростання чисельності населення міста Києва викликало істотні диспропорції у його розвитку і стало причиною зниження темпів приросту показників житлозабезпечення, забезпеченості населення установами і підприємствами культурно-побутового обслуговування, розвитку міського господарства, питомих показників озеленення та іншого. Незважаючи на те, що обcяги здійсненого житлового будівництва, в основному, відповідали наміче-ним генеральним планам міста існуючий показник житлової забезпеченості складала 9,1 кв.м. житлової площі на одного жителя, тобто не досяг запланованого 10,9 кв.м. Відповідно, не були досягнуті питомі показники забезпеченості населення, що плануються підприємствами і установами сфери культурно-побутового обслуговування. При збереженні ж існуючих на той час тенденцій зростання чисельності населення міста число жителів Києва наблизилося б до 4 млн. чол. на 2000 р. (фактична чисельність на 2000 рік була лише 2,6 млн.чоловік) [за матеріалами Київпроект*].
Політика в розміщенні виробництва, що була визначена генеральними планами міста, була направлена на заборону зростання міста, діяла в міській межі і, як правило, не розповсюджувались на території, що лежать за його межами. Це дозволило обласним організаціям, які не завжди враховують інтереси розвитку міста, розміщувати поблизу його кордонів об'єкти промислового і цивільного будівництва. Характерним прикладом цього є розміщення заводу електронно-обчислювальних машин у місті Боярці. Розміщення великого підприємства спричинило виникнення тут цілого ряду допоміжних і суміжних виробництв. Високими темпами відбувався промисловий розвиток м.Вишневе, що знаходиться в 2 км від межі міської забудови м. Києва. У 1975 р., незважаючи на те, що схема районного планування Київської області, територію міста Вишневе було передбачено включити до складу сельбищної території Києва (житлова забудова Вишневого вже зараз підключена до інженерних мереж міста Києва). Однак розроблений генеральний план міста Вишневого не враховує розвитку міста Києва [за матеріалами Київпроект*].
У порушення положень про зелену зону, Київським облвиконкомом був виданий дозвіл на розміщення декількох великих виробничих підприємств і будівельних баз в районі селища Бортнічи, що привело до розселення тут 25-30 тис.чоловік. Відбувалася концентрація населення в місті Вишгороді, проектна чисельність населення якого, враховуючи об'єктивні передумови, була зкоригована на 1990 р. - 25 тис.чоловік (замість 15 тис. чол., як це було передбачене проектом приміської зони міста Києва у 1965 р.). У збиток інтересам розвитку Києва і Київської системи розселення непомірно високими темпами розвивалися промисловість міст Бровари, Василькова, Обухова, Борисполя, а також Фастова. Все це привело до фактичного на той час, юридично не оформленого, розширення кордонів міської забудови, нарощуванню промислового потенціалу і демографічних диспропорцій міста. За період реалізації генерального плану міста (1967 р.) територія міста збільшилася на 8,3 тис. га. Незважаючи на це, існував суттєвий дефіцит території для розвитку і розширення міської забудови [за матеріалами Київпроект*].
Розміщуючись формально за міською межею, а по суті, функціонально стаючи частиною міської забудови міста Києва, такі території, органічно не вписуються в заплановану структуру міста, часто вступають у суперечність з нею. В зв'язку з чим складається функціональна і просторова організація приміських населених пунктів, що розвивається і перешкоджає сталому розвитку міста Києва, утворюючи в подальшому черезполосся у розміщенні функціональних елементів (сельбищних, виробничих і інших зон), вносячи дезорганізацію в функціонування систем міста Києва та дисбаланс у забезпеченні життєдіяльності міського організму (системи транспорту, інженерних мереж, обслуговування, рекреації і інші).
Аналіз показав, що в результаті вказаних, не запланованих генеральним планом міста Києва (1967 р.) містобудівних дій, не досягнуте раціональне розміщення місць розселення і місць прикладання праці. В результаті невиправдані втрати часу населення на пересування, перевантаження міського транспорту, нерівномірність соціального розвитку окремих частин міста тощо.
Особливо треба відзначити незважені на перспективу дії у розміщенні житла, великими житловими масивами на периферії міста Києва без належного комплексного формування відповідних районів, в тому числі виробництв, місць прикладання праці. Це спричинило диспропорції у розвитку міського госпо-дарства, транспорту, сфери обслуговування та іншого. Складні умови ство-рилися в системах водопостачання, каналізації, теплофікації, транспортного і дорожнього господарства.
Внаслідок недостатнього державного та місцевого фінансування, намічені генеральними планами міста заходи щодо розвитку дорожнього будівництва і міського транспорту, а також по-інженерному обладнанню міста, виконувалися неповністю. Не були реалізовані значні програми щодо поліпшення санітарного стану міста, його повітряного і водного басейнів. У період з 1965 р. вдалося здійснити лише третину наміченої генеральним планом міста програми будівництва метрополітену, менше за половину тролейбусних ліній, третю частину загальної кількості транспортних розв'язок. На 15-20% не досягли намічених рівнів показники інженерного обладнання і благоустрою території міста. Внаслідок цього виникли значні диспропорції між об'ємами і темпами житлового будівництва, інженерного обладнання, дорожньо-мостового будівництва і розвитку міського транспорту [за матеріалами Київпроект*].
Разом з тим провадилася реконструкція, розширення і будівництво нових промислових підприємств, що погіршували стан міського середовища та закріплювали і посилювали недоліки в територіальному розміщенні промисловості, що заважали формуванню передбачених генеральним планом промислових міських районів, вдосконаленню усього територіально-виробничого комплексу міста Києва.
Соціальні і екологічні наслідки господарської діяльності і міської урбанізації позначалися не тільки безпосередньо на місті, але й приміських районах. При сучасній інтенсивності антропогенного освоєння територій відбувається масове порушення природної рівноваги навіть в зонах не з самою високою мірою урбанізованості. Тому традиційний підхід щодо визначення підходів і напрямів розвитку міст і селищ Київської агломерації та області, що має місце і в інших регіонах України, як незалежне у функціональному та територіально-планувальному плані об'єктів регулювання, признається все більш неспроможним. До того ж розв'язання питань взаємозв'язку міського розселення з станом приміського середовища мешкання стають, власне, не тільки внутрішньою міською проблематикою, а по-суті, стають частиною агломераційного та регіонального планування. В такій же мірі це можна зауважити і щодо зворотнього впливу на місто. Але відсутність відповідного законодавчого і нормативного забезпечення на терені України негативно впливає на розвиток не тільки міста Києва, а й прилеглої території розселення, зони його впливу, а також, в цілому, на процеси містобудування та районного (регіонального) планування України в цілому [2, 3, 4, 6, 7, 8, 9, 10 та інші].
Результати дослідження виробничих зв'язків Києва, проведеного за останні десятиліття в процесі розробки НДІПмістобудування та Діпромістом схем районного планування Київської області в містах і селищах Київської, Чернігівської, Черкаської і Житомирської областей свідчили про те, що на території міста Києва, Київської області і прилеглих до них областей відбувалося формування міського територіально-виробничого комплексу, як частини Північного центрального економічного району України. Зростання різносторонніх міжселенних зв'язків є об'єктивним процесом сучасної цивілізації, що активно впливає на просторову організацію суспільства та функціонально-планувальну і територіальну структуру міста-центра і системи розселення столичного регіону. Тому перехід від управління розвитком окремих населених місць до їх систем у сучасній містобудівній практиці, є актуальним і закономірним. Київ, що має обширні міжселенні економічні, соціальні, політичні, культурні і інші зв'язки, вельми умовно обмежений рамками міської межі і являє собою, по-суті, відкриту систему торрент, що вимагає відповідно комплексного містобудівного функціонального і планувального регулювання [4, 10].
Маючи характерні риси складного, багаторівневого, надвеликого міста, що динамічно і нерівномірно розвивається, місто Київ має і ряд специфічних особ-ливостей міста-центра, зумовлених комплексом не тільки природно-географічних, історичних, а й економічних, соціальних, політичних, адміністративних, містобудівних і інших чинників та умов, що визначають шляхи його і ролі у подальшому розвитку [5].
Пріоритетним містобудівним та управлінським завданням, що постало в останні десятиліття в процесі розвитку Києва після активного переходу забудови на Лівобережжя, стало об'єднання всіх реалізованих складових міста в єдину, ефективну, діючу, містобудівну, функціонально-планувальну систему. При цьому передбачалось досягнення певної рівноваги між їх кількістю місць прикладання праці і розселенням. Тому характерним в житловому будівництві міста Києва в 80-90-х роках було розміщення 60% його обсягу на правому березі, ближче до традиційних місць прикладання праці. В умовах значного збільшення загальних обсягів будівництва та освоєння нових районів істотним є збереження, властивого Києву, планувального і об'ємно-просторового масштабу. Радіальні транспортно-комунікаційні зони Правобережжя розглядалися у генеральному плані міста (1986 р.), як своєрідні артерії, уподовж яких формуються основні елементи планувальної макроструктури міста - планувальні зони. Кожному напрямку зовнішніх зв'язків відповідає сектор міської території, формування і розвиток якого передбачається здійснити з урахуванням безпосередніх взаємозв'язків з прилеглим сектором приміської зони. В проекті були виділені планувальні зони з населенням близько 500 тисяч чоловік кожна: Північна, Західна і Південна - правобережні, об'єднані навколо Центральної, (обмежена, з заходу, Либідською долиною), а також Північна і Південна - лівобережні. Згідно з містобудівною моделлю після 2005 р. планувалося сформувати ще дві планувальні зони за межами лісопаркової смуги [1, 4, 5].
У правобережній частині міста передбачалось продовжити перетворення історично сформованої радіальної структури в радіально-напівкільцеву. Виключ-ного значення набували внутрішньоміські напівкільцеві зв'язки, що виходять на водно-зелений діаметр - до мостів через Дніпро. Таким чином, радіально-напівкільцева система правобережної частини композиційно і планувально пов'язувалися з лінійною системою розвитку територій лівого берега. Основні містобудівні принципи розвитку загальноміського центру розроблені з ураху-ванням провідної ролі історично сформованого ядра центру в районі Старо-київської височини, Печерська і Либідської долини. З наступним формуванням загальноміського центру на лівому березі Дніпра та формуванні водно-зеленого діаметру міста вздовж річки Дніпро.
В останньому генеральному плані міста (1986 р.) розроблено також пропозиції щодо охорони навколишнього середовища, поліпшення санітарного стану повітряного басейну, уникнення забруднення закритих водоймищ, зниження шумового дискомфорту, пропозиції з розвитку транспортної та інженерної інфраструктури міста і його функційно-планувальної організації, комплекс заходів щодо розвитку зовнішнього масового пасажирського і вантажного транспорту, будівництва нових радіусів метрополітену, вдосконалення вулично-дорожної мережі тощо. Намічалось будівництво нового залізничного пасажирського вокзалу (у районі Биковні) і пасажирських автобусних вокзалів у жилих районах Теремки, Біличі, Оболонь, Харківський, спорудження нового річкового вантажного порту південніше Києва (село Вишеньки), подальший розвиток київського аеровокзалу “Бориспіль”, винесення аеропорту “Жуляни” тощо. Територію Києва планувалось збільшити до 840 квадратних кілометрів переважно за рахунок освоєння районів Троєщини, Позняки, Осокорки та Вишеньки. На вільних територіях, у тому числі і на намивних землях, у заплаві Дніпра, планувалось розташувати 57% загального обсягу будівництва, на реконструйованих територіях – 38%, на територіях, що звільнюються в результаті виносу промислових об'єктів і колективних садів, - 5%.
Як показує аналіз проектних матеріалів генплану Києва (1986 р.), його основні концепції, положення та методи передбачали поступове суцільне освоєння багатоповерховою забудовою всієї території в межах міста. Запроновані в ньому статичні функціонально-планувальні утворення підпорядковані, головним чином, існуючій або проектуємій загальноміській та агломераційній транспортній інфраструктурі, яка визначає місцеположення та конфігурацію нових планувальних районів. В якості одиниць основних структурних містобудівних утворень були прийняті планувальні райони міста, в межах існуючих залізничних мереж та нових магістральних вулиць загальноміського, агломераційного і регіонального значення. Концепція структурування та формування планувальних районів та їх підрайонів, що прийнята по генплану міста (1986 р.), вироблена без ув'язки з історично сформованими природно-урбанізованими утвореннями вздовж басейну ріки Дніпро і без врахування тенденцій їх довгострокового формування та сталого розвитку Києва, існуючих та здатних до регенерації міських екологічних зон тощо. Аналогічне планувальне структурування можна спостерігати також і в діючих генпланах інших міст різної величини і в різних природньо-кліматичних умовах, розроблених в останні десятиліття на Україні. Визначений генеральним планом міста Києва (1986 р.) головний напрям територіального розвитку, за рахунок освоєння вільних від забудови, міських та позаміських територій, та на намивних територіях міста, як показав аналіз, протирічить цілям і задачам довгострокового сталого розвитку Києва та агломерації, в цілому, що потребує окремого розгляду. Крім того, вказане ускладнює реалізацію комплексного багатофункціонального розселення городян, не відповідає реальності капітальних та інвестиційних вкладень і експлуатаційних витрат на інженерну і транспортну інфраструктуру. Так звані, проекти 1 черги, проекти розміщення будівництва на п'ятиріччя, виходили, головним чином, з освоєння вільних територій, зменьшення обсягу реконструкції та знесення малоцінної забудови, а не з умов формування цілісної системи структури міста, що враховує також, як пріоритет, вдосконалення соціальної, містобудівної, екологічної та еконо-мічної складових міста, що визначалося у матеріаліх останніх генеральних планів міста.
Як стверджують дослідники [1, 5 та інші], ефективність реалізації генеральних планів міста, в тому числі міста Києва тісно пов'язана з реальною практикою управління містобудівною діяльністю, наявності законодавчо-нормативної бази та їх виконання. Як правило, відхилення від затверджених показників генеральних планів міста є наслідком не стільки прорахунків проектувальників, а, у більшості, є результатом недоліків законодавчого, адміністративного та науково-методологічного порядку. До них треба віднести, передусім: вилучення питань ідеології щодо містобудування, ігнорування пріоритетів загальноміських інтересів перед приватними та груповими, потребою суттєвого вдосконалення просторової організації міста, її багаторівневої системи функціонально-планувальних структур, суперечністю між динамічністю об'єкта проектування і статичними формами (методами) його уявлення у вигляді жорсткодетермінованих, в часі, станів міста; відсутність законодавчого та економічно забезпеченого статусу реалізації генеральних планів міста, не збалансованість галузевих та інших не міських інтересів з проблеми сталого розвитку міста, проблема врахування реально зваженого інвестиційного, фінансового забезпечення сталого довгострокового розвитку міста та інше.
Практика розробки генерального плану міста Києва за “кінцевим результатом”, що довгий час існувала в радянському містобудуванні, щодо реалізації його рішень протягом 20-25 років з виділенням проміжних першочергових етапів, а також розробкою на кожне п'ятиріччя проектів розміщення будівництва, не дозволяє своєчасно і гнучко реагувати на зміну найважливіших чинників, що відбуваються в суспільстві, державі, регіоні, місті та не враховують специфіку довгострокової містобудівної діяльності. Недостатньо враховуються, також, об'єктивні інвестиційні, економічні і соціальні процеси і тенденції їх перспективного розвитку, динаміка і структура реальних обсягів та капіталовкладень і інвестицій в розвиток міста та міського господарства, тощо.
Як показує аналіз, у вищеперелічених генеральних планах міста Києва та інших містобудівних документах виявлена значна кількість відсутніх суттєвих положень та обгрунтувань, таких як:
- визначення, планування, використання містобудівних механізмів реа-лізації сталого розвитку та довгострокового формування міста, з врахуванням комплексності усталених форм розселення та природних складових функ-ціонально-планувальних утворень міста, що відображають ландшафтно-місто-будівну специфіку існування міста з яскраво виявленим рель'єфом Дніпрових гір і специфічними умовами системи озеленення міста, їх дислокацію, природні розміри та конфігурацію;
- екологічна та містобудівна обгрунтованість багатошарових міських функціонально-планувальних структур сталих комплексних районів міста та їх параметрів, механізмів формування та розвитку;
- визначення та дислокація в системі міста відповідних структур, що забезпечують реалізацію столичних функцій, в тому числі центральних органів держави, міжнародних організацій, ділових, туристських та культурних центрів тощо;
- забезпечення динаміки довгострокового формування та сталого розвитку міста та поетапної реорганізації багаторівневих міських структур розселення, в часі і просторі, що відображають зміни соціальних цілей і потреб та нормативно-технічні можливості довгострокового формування та сталого розвитку міста, його базових складових;
- диференціація характеру та нормативів інтенсивності освоєння міських та позаміських територій, відображаючих особливості їх розміщення з врахуванням значення в системах міста і агломерації (центральні, серединні та периферійні зони);
- обгрунтовання та планування етапів, засобів та ресурсів довгострокового формування та сталого розвитку функціонально-планувальних структур, як частини, так і міста, в цілому, та зони його впливу.
Порівняння рішень генерального плану міста, як 1986 р., так і інших минулих років, з містобудівною практикою їх реалізації та з проблемами сьогодення, прогнозом перспективи довгострокового формування і сталого розвитку міста Києва підтвердило, що:
- містобудівні основи довгострокового формування та сталого розвитку міста Києва, за існуючими методологією та методикою містобудівного прогнозування, планування, проектування, реалізації та управління, не відображають об'єктивно протікаючих містобудівніх відносин та процесів, тенденцій та закономірностей;
- має місце суттєве відхилення запланованої стратегії розвитку міста-центра від реальних містобудівних соціально-демографічних, інвестиційних, екологічних та інших процесів сьогодення та перспективи;
- в запланованих функціонально-планувальних структурах міста-центра не розроблені механізми та відсутні засоби, що забезпечують врахування і реалізацію соціально-економічної і містобудівної взаємозбалансованої динаміки міського, агломераційного та регіонального довгострокового сталого розвитку за рахунок внутрішніх резервів.
Таким чином, оцінка стану містобудівного довгострокового формування та сталого розвитку міста Києва та його проектно-планувального забезпечення носять суперечливий характер. В першу чергу, це стосується діючого генерального плану розвитку міста Києва 1986 р., його потенціалу.
За цей 15-літній період його реалізації відбулися кардинальні зміни: політичні, соціальні, екологічні, правові та інш., як на Україні, в цілому, так і в м. Києві. Місто отримало фактично новий статус столиці незалежної держави, що потребує створення нової структури та вдосконалення інфраструктури, що забезпечують реалізацію столичних функцій. Законодавчо змінилися земельні і майнові відношення.
Стає проблематичним реальність можливості вилучення для потреб міста приватизованих земель приміських районів та ще й у такій кількості (15 тис.га, як було заплановано). Відсутність достатнього державного або міського фінансування на сталий розвиток міста, не розробленість, а іноді і зволікання залучення приватного фінансування (інвестицій) для міських потреб, практично заблокована можливість реконструкції існуючої забудови центральної частини міста, в тому числі і зон малоповерхової забудови та освоєння вільних приміських територій. Обвальна автомобілізація загострила транспортні проблеми міста.
Суттєвих змін набуває економіка і виробництво міста та інш. Тому ключове для минулого генплану прогнозування трудового балансу та містоутворюючої бази та розрахунки нормативного житлозабезпечення, чисельності населення, а з огляду на існування ненадійної містобудівної методики розвитку міста, що нині використовується, стали проблематичними. Значно міняється структура, обсяги та характер інвестування у житлове, соціально-культурне, побутове, дорожньо-транспортне та інш. будівництво. Це фактичний стан містобудування не тільки Києва, а й багатьох інших міст України. Тому в цьому вбачаються об'єктивні процеси, що відбуваються в державі, а не тільки суб'єктивні недоліки діяльності спеціалістів-містобудівельників.
Діючі на час розробки генерального плану міста Києва (1986 р.), містобудівна ідеологія і політика, методологія, методика і нормативи, проблеми, цілі і завдання, порівняння їх з сьогоднішніми, як було показано вище, докорінно змінилися і, очевидно, надовго. В такому разі, сьогодні мова, повинна йти не стільки про невикористаний потенціал генерального плану міста Києва та можливість його спадкоємності, потенціальну можливість, при якихось особливих обставинах освоєння територій, планів, за якими не було закріплене централізоване планове фінансування, право та обов'язок реалізації планів, побажань проектувальників і директивних органів, - скільки про необхідність забезпечення реалізації реальних потреб, можливостей інвесторів, збалансованих зі стратегією довгострокового сталого розвитку міста, його компонентів з врахуванням впливу на приміську зону, агломерацію та столичний регіон, по-суті, розробленою новою стратегією та практикою розвитку міста на нових соціальних, законодавчо-нормативних, економічних, містобудівних, ідеологічних, методологічних та методичних засадах.
По суті, відбувся процес зміщення акцентів діяльності управлінських, містобудівельних органів та проектувальників від адміністративного диктату, що має бути, - до пропозицій: де і як можна реалізувати пропозиції - з врахуванням можливості інвестора та умов забезпечення довгострокового сталого розвитку міського середовища. Тобто, реальність вимагає перейти від статичної жорстко детермінованої моделі адміністративно-директивної діяльності і управління, у минулому, - до динамічної моделі довгострокової сталої прогнозованої, керованої, збалансованої, партнерсько-ринкової багаторівневої системи сьогодення і майбутнього.
Зміна соціальних цілеустановок та перетворень правової системи загально-суспільної та економічної ситуації, обсягів та темпів капітальних та інвестиційних вкладень у виробничу і невиробничу сфери та інш., - все це вимагає нової методології, методики та підходів до розробки генерального плану міста, що б дозволило чітко пов'язати містобудівне прогнозування, планування, проектування та реалізацію із загальною системою народно-господарського планування країни. Разом з тим, місто, його розвиток має певну довгострокову сталу специфіку формування та розвитку, а також певну автономність процесів від буквального наслідування загальнополітичних, економічних та директивних процесів держави, суспільства, міста, підприємства. І, тому, містобудівні розробки мають реалізовувати свої специфічні принципи та методи моделювання та управління розвитком населених місць у довгостроковому сталому режимі існування та діяльності.
Як радять дослідники, прогресивні спеціалісти-містобудівники, можливість усунення існуючих недоліків розробки генеральних планів міст, в тому числі великих і надвеликих, таких як місто Київ, доцільно провадити за рахунок та на основі комплексних цільових програм, передпроектних наукових досліджень і електронного інформаційного забезпечення [1, 4, та інші). Вказане передбачало, насамперед, виконання проектів районного планування прилеглого до міста регіону.
З тим, щоб виконаний далі, на цій основі, генеральний план міста, міг би розглядатися, як містобудівна нормативно-цільова модель, орієнтована на повне використання потенційних ресурсів зазначеної містобудівної структури, в тому числі: економіко-географічних, територіальних, екологічних і інших. Такий генеральний план, що містить основні показники, повинен був розглядатися, як законодавчий акт. При цьому враховувалася небхідність впровадження постійно діючих автоматизованих систем ведення бази даних і моніторингу розвитку міста, пошуків тактики його реалізації, оптимізації моделі, відповідно до економічної, демографічної та інших, динаміки стану міста, зі зміною містобудівних норм, законоположень і таке інше. Саме в цьому деякі дослідники бачили шлях подолання суперечності між динамічністю міста і дискретністю характеру проектування, коли генеральний план міста застаріває, по суті, не встигши народитися [1, 4].
Процес оптимізації містобудівної діяльності у місті Києві планувався провадитись постійно, на основі методів моделювання, в рамках автоматизовної системи управління розвитком міста, частиною якої повинен бути генеральний план міста, що дозволило б, в найкоротші терміни, програвати десятки варіантів розв'язання будь-яких проблем формування і розвитку міста, що виникають, в залежності від зміни містобудівної ситуації. Найважливішою умовою вказаного передбачалося створення у міському керуючому комплексі постійно діючого органу збору і видачі інформації містобудівного банку даних, системи їх обробки, аналізу, розробки управлінських установок та прийняття рішень щодо їх реалізації [1, 4, 7 та інші].
Як відомо, була зроблена спроба використання названих вище підходів вдосконалення методики розробки генеральних планів міста в частині виконання комплексу передпроектних робіт. В тому числі, комплексної програми передпроектних досліджень, технічного проекту містобудівного банку даних та інше - все це у визначений час не реалізувалося з багатьох об'єктивних та суб'єктивних причин, хоч має актуальність і на сьогодні. Відомо, що аналогічні процеси простежуються і при аналізі реалізації раніше розроблених генеральних планів багатьох великих і особливо надвеликих міст України та Зарубіжжя [4, 6, 7, 10 та інші].
Залишились також не вирішеними і актуальними на сьогодні: розробка нової містобудівної ідеології, методології, методики планування розвитку міст, в залежності від їх категорії, реальних інвестиційних процесів, в умовах довго-строкового формування та сталого розвитку. Потребує також вдосконалення система управління містом, особливо таким складним, як місто Київ, широке залучення до цього управлінських, спеціалізованих науково-дослідних і проектних організацій створення науково-дослідного і проектного інституту планування розвитку міста Києва. Також потребують суттєвої зміни форми містобудівних документів, перехід до використання електронних засобів та ГІС систем, концептуального, альтернативного та пріоритетного варіантів проектування з використанням постійно діючого моніторингу та актуальних даних, що мають різні степені глибини прогнозу: довгострокового, середньострокового, короткострокового. Суттєвого перегляду потребують міські містобудівні нормативи. Містобудівні методики, засоби та розробки, що виконуються містобудівними інститутами, за своїм рівнем, вже не відповідають і не можуть відповідати задачам, які ставляться сьогодні практично управлінням містобудування.
Аналіз практики проектування та реалізації містобудівних рішень пока-зав, що за час довгострокового розвитку міста, зміни політичної та соціальної ситуації і цінностних орієнтирів суттєво змінилися, законодавча і нормативна база за цей час сформувала новий підхід та методи до вирішення містобудівних завдань функціонально-планувальної організації, до мети, напряму та етапам сталого розвитку міста, засобам та прийомам реалізації тощо. Такій підхід потребує не тільки коригування нині діючого генплану міста та інших містобудівних документів, а й, в першу чергу, визначення нового теоретичного містобудівного підгрунтя щодо нових містобудівних вимог, критеріїв і принципів, а також засобів реалізації, нових методів довгострокового формування і сталого розвитку міста і нової методики розробки проектно-планувальної документації, з врахуванням нових соціальних інвестиційних та містобудівних процесів сьогодення і майбутнього.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аритектура СССР. - 1982. - № 6
2. Бочаров Ю.П. Фильваров Г.И. Производство и пространственная организация городов.-М.:Стройиздат, 1987.-256с.
3. Владимиров В.В., Фомин И.А. Основы районной планировки: Учеб. М.:Высш.шк.,1995.-224с.
4. Демин Н.М. Управление развитием градостроительных систем.- К.:Будівельник,1991.-185с.
5. Кілессо С.К., Київ архітектурний. - К.: Будівельник, 1987. - 160с.
6. Клюшниченко Є.Є. Соціально-економічні основи планування та забудови міст. - К.: Укрархбудінвест, 1999. - 348с.
7. Ксеневич М.Я. Просторова організація і сталий розвиток міст-центрів агломерації (моделюванння, нормування та методика) -К.: НДіПмістобудування, Вінниця: “Видавництво “Тезіс”, 2001 р. - 160с.
8. Невелєв О.М. Місто Київ: політика перспективного розвитку. - К., 1999. - 296с.
9. Постанова Верховної Ради України “Про концепцію сталого розвитку населених пунктів”, 1999 р.
10. Проблеми управління сучасним містом. Тези доповідей та виступів на міжнародній науково-практичній конференції м.Київ 28-29 вересня 1995 р.
11. Тимохин В.А. Территориальный рост и планировочное развитие города.-К.:Будівельник,1989.-104с.
12. Ткачев А.А. Черепанов Ю.Г. Эффективность градостроительного проектирования.-К:Будівельник,1982.-80с.
13. Фильваров Г.И. Региональный подход и оценка условий развития нового города// В помощь проектировщику. Планировка и застройка новых городов. -К.: Будивельник,1974.-С.26-33.
14. Фомин И.А. Город в системе населенных мест.- К.:Будівельник,1986.-111с