Розбудова незалежної Української держави на сучасному етапі неможлива без вдумливого урахування попереднього історичного досвіду. Особливу увагу дослідників привертає період Української національно-демократичної революції 1917-1920 рр., коли у порядок денний були поставлені питання державного будівництва, відображені у теоретичних концепціях численних політичних партій, що діяли на той час в Україні. Вивчення історії цих партій дає змогу заповнити наявні прогалини у вітчизняній історіографії, дозволяє краще усвідомити сучасні політичні процеси та сприяє зростанню політичної свідомості народу нашої країни.
Важлива роль у політичному житті тогочасної України належала партіям соціал-демократичної спрямованості, серед яких помітною була партія російських меншовиків. Вивчення історії меншовизму в Україні є актуальним не лише через вплив російської соціал-демократії на перебіг подій у добу революції. Меншовики були однією із соціалістичних партій, що знаходилася в опозиції до більшовиків — іншої соціалістичної партії, яка монополізувала право вирішувати долю усього народу. З огляду на довготривалий комуністичний експеримент у країні, а також на те, що соціал-демократичний рух посідає значне місце у сучасній політичній боротьбі, актуальними залишаються питання: чи могла соціал-демократична альтернатива втілитися у життя? Про що треба пам’ятати сучасним соціал-демократам, щоб їхня політика не перетворилася на низку декларативних заяв?
Широко відомим є твердження про те, що революцію задумують романтики, здійснюють прагматики, а плодами її користуються циніки. Саме до романтиків революції, на наш погляд, належали меншовики. Що стосується ідей та тактики меншовизму, то сьогодні, на початку XXI ст., коли політичний романтизм остаточно зійшов нанівець, казати про їх “науковість” не доводиться. Проте, ідеологія соціал-демократії формувалася навколо життєво необхідних завдань забезпечення хлібу насущного, задоволення елементарних людських потреб. Тому в сучасних умовах, коли ці ж проблеми багато у чому не вирішені, досвід масового політичного руху не повинен залишатися поза межами суспільної свідомості.
Сучасне суспільство ближче, ніж будь-коли, підійшло до можливості дати меншовизму по-справжньому об’єктивну оцінку, з урахуванням мотивів, що визначали політичну поведінку меншовиків.
Предметом даного дослідження є Російська соціал-демократична робітнича партія (меншовиків) в Україні у період від Лютневої революції 1917 р. до закінчення громадянської війни у 1920 р.
Об’єктом дослідження є програма меншовицької партії, точніше, ті програмні вимоги, які визначали її діяльність з лютого 1917 р. до кінця 1920 р. і частково до ліквідації партії 1924 р.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від лютого 1917 р. до кінця 1920 р. Нижня хронологічна межа відповідає зміні стратегії й тактики партії після Лютневої революції. Верхня збігається з завершенням у цілому громадянської війни, коли виразно виявилася безплідність меншовицької політики умовної підтримки Радянської влади.

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Її обсяг становить 203 сторінки. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, посилань, списку джерел та літератури ( 23 сторінки, 332 позиції).
Вступ. Актуальність дослідження. Відновлюючи національні традиції, українська історична наука дедалі більше уваги приділяє дослідженню тих сторінок минулого, що замовчувалися або й фальсифікувалися. Серед них й історія ліберально-демократичного руху в Україні другої половини XIX - початку XX століття.
Під ліберально-демократичним рухом розуміють ту течію суспільно-політичного, громадського та культурного життя, представники якої проповідували ідеї свободи, суверенітету і прав особи, гуманізму, демократії, які й сьогодні залишаються актуальними. В Конституції України відзначається, що “людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю.”  Лібералізм протистоїть будь-яким спробам використати державну владу на шкоду особистій гідності і правам людини.
Витоки лібералізму, як сукупності філософських, політичних, правових поглядів, сягають у XVII ст., але як самостійна течія він сформувався в середині XIX ст., набув популярності на рубежі XIX – XX ст., не втратив її і в сучасних умовах.
Ідейно-теоретичні основи лібералізму були розроблені видатними просвітителями Дж.Локком, Ш.Монтеск’є, Ж.Руссо, Д.Дідро, Т.Джефферсоном та ін., які обгрунтували пріоритет особистої свободи людини , рівність громадян перед законом, засади правової держави. Співзвучні погляди висловлювали й українські мислителі, зокрема Г. Сковорода, М.Максимович, М.Костомаров, П.Куліш, Т. Шевченко та ін.
У XIX ст. ліберально-демократичні ідеї лягли в основу ряду суспільних і громадських рухів та політичних об’єднань. Спробу поєднати український національно-демократичний рух з європейськими ліберально-демократичними ідеями зробив М.Драгоманов. Носіями ліберально-демократичної ідеології стали громади, товариства “Просвіти”, земства, народницькі та інші громадські об’єднання, часописи “Основа”, “Киевская старина”, численна періодика в Галичині.
Ліберально-демократичний рух в Україні – органічна частина її суспільно-політичного і культурного життя. Історіософія лібералізму займала одне з домінуючих місць у суспільній свідомості другої половини XIX ст., була невіддільна від діяльності громад, “Просвіти”, народницьких груп, зародження політичних партій. Без всебічного дослідження цієї проблеми неможливо створити цілісну картину політичної і духовної історії України.
Ліберально-демократичний рух в Україні – складний феномен, що поєднав у собі як національні особливості, так і західноєвропейські впливи, мав певну специфіку на підросійських та підавстроугорських українських землях. З'ясування загальних тенденцій і особливостей, порівняльний аналіз проявів ліберально-демократичної течії в різних регіонах України – важлива передумова її об’єктивної оцінки.
Ліберально-демократичний рух в Україні , його ідейні засади тривалий час були віднесені до заборонених або неактуальних тем, чимало його аспектів спотворені більшовицькою ідеологією та радянською  історіографією. Як наслідок, історія ліберально-демократичного руху залишається малодослідженою проблемою.
Об’єктом дослідження є діяльність громад, товариств “Просвіти”, земств, народницьких груп, політичних партій, часописів та інших носіїв ліберальної течії в українському суспільстві та теоретична спадщина його провідників.
Предметом дослідження є закономірності зародження і розвиток ліберально-демократичного руху в Україні в другій половині XIX - початку ХХ ст.
Мета дисертаційної роботи полягає в тому, щоб дослідити витоки і провідні тенденції розвитку ліберально-демократичного руху в Україні другої половини XIX - початку XX ст., окреслити його етапи і місце в національно-визвольних змаганнях українського народу, критично проаналізувати конкретно-історичний досвід і винести уроки, які є повчальними для нинішнього суспільно-політичного життя України, утвердження її як незалежної демократичної і правової держави.
Ця мета реалізована шляхом розв’язання наступних наукових завдань:
проаналізувати стан і ступінь дослідження проблеми в українській та зарубіжній історіографії, визначити рівень і повноту її науково-теоретичного осмислення;
з’ясувати історичні передумови зародження в громадсько-політичному житті України ліберальної течії, її зв’язок з загальнодемократичним рухом, розвитком просвітництва та народництва;
обгрунтувати періодизацію ліберально-демократичного руху з урахуванням його регіональних особливостей, показати консолідуючу роль лібералізму в контексті всього українського національно-визвольного руху;
дослідити загальноісторичні та національні особливості українського лібералізму, вплив на нього західноєвропейських ліберальних ідей і специфіку російського ліберально-демократичного руху в Україні;
проаналізувати програмні та організаційні засади ліберально-демократичного руху в Україні, окреслити внесок в його розвиток громадсько-політичних і культурницьких діячів, громад, товариств “Просвіти”, періодичних видань, з’ясувати причини і наслідки еволюції лібералізму в бік радикалізації та соціалізації;
систематизувати погляди діячів ліберально-демократичного спрямування на українську справу, національну і державницьку ідею, на перспективи національно-культурного відродження України;
узагальнити досвід ліберально-демократичного руху та його інституцій і на цій основі вивести уроки та сформулювати пропозиції щодо подальших досліджень проблеми і використання доктрин лібералізму в сучасному державотворчому процесі, в демократизації суспільного життя, у навчально-виховній роботі.
Територіальні межі дослідження охоплюють українські землі, що перебували у складі Російської та Австро-Угорської імперій. В ряді місць дисертант виходить за межі українських земель, особливо в процесі аналізу ліберальних видань та наукових досліджень української діаспори.
Хронологічні рамки дисертації охоплюють другу половину   XIX – початок ХХ ст., однак аналіз витоків ліберально-демократичних ідей спонукав до ретроспективного заглиблення в події та філософські течії кінця XVIII - першої половини XIX ст., а простеження еволюції ліберально-демократичного руху вийшло на початок XX ст. З 50-60-ми роками ХІХ ст. пов’язано становлення лібералізму. На рубежі ХІХ – ХХ ст. український лібералізм еволюціонізував у бік соціал-демократизму. На початку ХХ ст. простежується криза ліберальної ідеї, поразка першої російської революції, реакція приводить багатьох її представників до радикалізму.
Методологічною основою дисертації є принципи історизму та об’єктивності. У дослідженні використано методи аналізу та синтезу, проблемно-хронологічний та порівняльний метод, узагальнення та ретроспективи.
Проблемно-хронологічний підхід дозволив у межах другої половини XIX – початку XX ст. виділити вузлові аспекти теми, всебічно розглянути ліберально-демократичну течію на тлі всього національно-визвольного і суспільно-політичного життя України, вичленити ліберальні ідеї в інших рухах.
Наукова новизна дисертації витікає з того, що в ній комплексно досліджено історію зародження і розгортання ліберально-демократичного руху в Україні у трьох його вимірах: ідейному, організаційно-структурному та громадсько-культурницькому, показано вплив ліберальних ідей на інші напрями українського руху. Вперше аргументується висновок про українське коріння і національну специфіку лібералізму в Україні, вплив на нього західноєвропейських та російських ліберальних теорій, розкрито причини, що стримували ліберально-демократичний рух. Доведена безпідставність тверджень, поширених у радянській історіографії, про шкідливий вплив ліберальних ідей на революційний рух в Україні. Виявлено і залучено до наукового обігу цілу низку невідомих або замовчуваних джерел, критично розглянуто історіографію проблеми, спростовано тенденційні оцінки лібералізму в заідеологізованих працях радянських істориків та політологів.
Практичне значення результатів дослідження полягає в тому, що воно збагачує знання з історії суспільно-політичного розвитку України новими відомостями про становлення ліберально-демократичної течії та її поширення, які можуть бути використані як в процесі підготовки узагальнюючих історико-політологічних праць, так і у викладанні історії України, політології, в розробці навчальних нормативних та спеціальних  курсів. Узагальнений досвід українського лібералізму, викладені пропозиції та рекомендації мають прикладне значення в сучасних умовах демократизації суспільства і творення правової держави і можуть послужитися громадсько-політичним об’єднанням ліберально-демократичного спрямування.
Апробація дисертаційного матеріалу. Дисертація обговорювалася на кафедрі історії України факультету української філології Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова. Одержані результати доповідалися на щорічних звітних наукових конференціях викладачів НПУ ім. М.П.Драгоманова 1997-1999 рр. Основні положення дисертації викладені у брошурі, трьох статтях та в окремих розділах колективних монографій та учбових посібниках,  загальним обсягом понад 8 друк. арк.

На сучасному етапі розвитку української держави, коли визначальними у її діяльності є права і свободи людини, права народу (нації), потребують переосмислення проблеми прояву окремих властивостей державного суверенітету як упродовж усього часу становлення суверенної Української держави, так і в сучасних умовах. Ці питання особливо актуалізувалися із закріпленням Конституцією України конституційних засад пріоритету прав і свобод людини (ст.3.), суверенітету народу (ст.5), принципів розподілу влади (ст.6) та верховенства права (ст.8), на основі яких здійснюється організація та функціонування державної влади.
Перед дослідниками історії та теорії держави і права, історії політичних і правових учень постало важливе завдання – узгодження вищеназваних принципів організації та діяльності державної влади з її якісною ознакою – суверенністю, яка, по суті, передбачає верховенство, незалежність, самостійність, врешті – необмеженість державної влади. Цими обставинами передусім і зумовлюється важливість дослідження проблеми, якій присвячена тема дисертації.
Державний суверенітет, безпосереднім носієм якого є державна влада, – одна з найважливіших проблем юридичної науки. Нею займаються загальна теорія держави і права, спеціальні юридичні дисципліни, зокрема науки конституційного та міжнародного права. Відповідні аспекти суверенітету вивчаються історико-правовими, політичними науками та ін. Відтак дослідженню ідеї державної влади присвячено чимало наукових праць з різних галузей знань. Разом з тим проблеми прояву властивостей суверенітету державної влади на різних етапах розвитку держави залишаються дискусійними. Не знайшли належного відображення в наукових розробках такі питання, як еволюція ідеї суверенітету державної влади, історичні закономірності розвитку концепцій суверенітету, класифікація концепцій суверенітету, формування теорії суверенітету, поняття суверенітету як необхідної політико-правової характеристики держави, співвідношення “політичного” та “юридичного” суверенітету, співвідношення суверенітету інституційного, суверенітету народу, суверенітету нації, реалізація ідеї суверенітету державної влади як конституційного принципу, зміст ідеї суверенітету державної влади. Крім того, ще досі не зовсім усвідомлено особливості реалізації принципу суверенітету на різних етапах Української державності, питання про джерела та носіїв суверенітету державної влади.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках планових наукових досліджень кафедри історії та теорії держави і права Львівського національного університету імені Івана Франка з проблеми “Закономірності формування правової держави і захисту прав людини”.
Об’єктом дослідження є політико-правові погляди на суверенітет державної влади в історії політико-правових учень, джерела, носії та практика реалізації державного суверенітету.
Предметом дослідження є закономірності виникнення і розвитку ідеї суверенітету державної влади, становлення теорії державного суверенітету та її реалізація у державотворенні України.
Мета і завдання дослідження: концептуальне усвідомлення ідеї суверенітету державної влади, класифікація та характеристика історично сформованих базових елементів сучасної теорії державного суверенітету, дослідження закономірностей та особливостей реалізації ідеї суверенітету в історії державності України.
Для реалізації поставленої мети, не претендуючи на вичерпне та беззаперечне висвітлення всіх аспектів цієї проблеми, автор зробив спробу вирішити такі конкретні завдання:
– виявити закономірності виникнення і розвитку ідеї суверенітету державної влади;
– з урахуванням визначальних історичних обставин проаналізувати еволюцію ідеї суверенітету державної влади та встановити її основні етапи;
– дослідити напрями розвитку ідеї суверенітету державної влади, співвіднести цю ідею зі спорідненими ідеями суверенітету народу, суверенітету нації;
– простежити процес становлення та розглянути головні елементи сучасної теорії суверенітету державної влади;
– виявити особливості реалізації суверенітету державної влади в практиці українського державотворення у Київській Русі, в Українській Козацькій державі (Гетьманщині), у новітній Українській державі, в Радянській Україні та показати, як цей процес відображено у працях українських мислителів;
– проаналізувати механізм реалізації ідеї суверенітету державної влади у нормах Конституції України, в конституційній практиці сучасної Української держави.

Кінець XX століття відзначається колосальними змінами у житті людства, які обумовлюються, перш за все, участю широких мас у процесах державотворення та посиленні впливу демократичних суспільств на розвиток людства. Це вдається здійснювати не тільки завдяки створенню механізмів реалізації права громадян щодо участі у політичному житті своєї держави, а й завдяки вільному доступу людей до інформації, що дозволяє орієнтуватися та робити вибір.
Україна, проголосивши себе молодою демократією після отримання незалежності, почала долучатися до світового досвіду у політико-правових процесах, та зокрема, у здійсненні врядування. Але оскільки одним з найважливіших чинників будь-якого демократичного суспільства є існування та вільне функціонування незалежних ЗМІ як одного з інститутів демократії, вони мають розвиватися й повноцінно виконувати притаманні ім функції. Журналістика відкритого суспільства характеризується, за вдалим визначенням професора В.Шкляра, спроможністю преси забезпечувати прозорість державних, політичних, економічних, культурних інституцій для громадянського суспільства. В цьому, стверджує науковець, її виняткова роль .
Сучасний етап розвитку українського суспільства вимагає від національної журналістики бути активними учасниками процесів державотворення, більш відповідально відноситися до реалізації прогнозуючої та аналітичної функцій журналістики.
Водночас, на переконання професора А.Москаленка, в Україні ще триває протиборство свободи слова й журналістської етики. Як стверджує науковець, основними принципами діяльності журналіста мають бути повага до істини і гідності особи, відмова від використання нелегальних або нечесних методів збирання інформації та критичне ставлення до розтиражування фактів, що принижують гідність людини за расовими, релігійними й національними мотивами .
Таким чином, звернення до проблеми функціонування ЗМІ в сучасному українському суспільстві і ефективності їх впливу на електорат зумовлене кількома причинами:
- актуальністю аналізу рівня демократичності української держави та самих засобів масової інформації, які впливають на нього;
- наростанням кризових явищ на різних ділянках суспільного буття, і особливо у період передвиборчих кампаній, та залежністю ЗМІ від цієї тенденції;
- особливостями перебігу конституційно-правового процесу в український державі та ступенем реального впливу, який здатні чинити ЗМІ на формування громадської думки щодо вибору шляху подальшого розвитку суспільства, зокрема, через висвітлення передвиборчих кампаній.
Національні вибори в будь-якій країні призвані бути наріжним каменем стабільної демократії і завжди є значною подією в житті держави, оскільки являють собою нагоду визначитися щодо майбутнього нації. Засоби масової інформації мають значні специфічні можливості щодо оперативного та адекватного відображення дійсності, а значить, і можливості формування громадської думки. При цьому значною мірою, на думку професора А.Москаленка, впливають на політичну та соціально-економічну стабільність ефективні попереджувальні дії органів виконавчої влади та самоврядування, політиків і громадських діячів, що дозволяє не лише вчасно знімати соціальну напруженість, але й виховувати державницькі переконання серед широких верств населення .
Немає сумніву, що роль друкованої преси, або так званої газетної індустрії у всьому світі дещо скорочується. Незважаючи на це, за висновками статистики, серед тих, хто віддає перевагу телебаченню, все ж багато таких, які читають газети та журнали, отримують різноманітні бюлетені, листівки рекламного характеру тощо. Незважаючи на обмеженість впливу друкованих видань під час виборчих кампаній у порівнянні з телебаченням в Україні, пов'язану, в тому числі, і з погіршенням рівню життя, роль друкованих видань значна та потребує додаткового вивчення. Хоч взаємовідносини преси і влади вже тривалий час досліджуються науковцями, нові умови життєдіяльності української держави, поява за відносно короткий період часу чималої кількості нових друкованих видань, політичних партій та намагання політичних сил відверто використовувати пресу для впливу на електорат вимагає ретельних досліджень методів і засобів впливу преси на електорат передусім для забезпечення можливості побудови методологічної основи для оптимізації впливу ЗМІ.
Сучасний етап розвитку українського суспільства потребує правдивого, оперативного та впливового висвітлення пресою всіх внутрішньополітичних процесів у державі, що створюватиме конкурентоспроможний інформаційний простір. За висновком заступника секретаря Ради національної безпеки і оборони України О.Бєлова, який безпосередньо займався розробкою Концепції інформаційної безпеки держави, “сьогодні національний інформаційний простір ще не є конкурентоспроможним, тому відчувається певний тиск збоку інших, більш розвинутих ЗМІ в Україні” . Показово, що після затвердження Концепції національної безпеки, де однією з восьми галузей визначено інформаційну безпеку держави, інформаційна експансія з боку іноземних держав не тільки згадується як одна з головних загроз національній інформаційній безпеці України, а й наголошується, що в разі неспроможності України увійти до світової інформаційної системи в якості самостійного гравця, незалежність і суверенітет держави стане проблематичним питанням .
Окрім того, важливою є роль ЗМІ національної системи цінностей та власне національної ідеї. Варто згадати, що на діяльність преси періоду становлення впливають нові важливі аспекти, які не повинні залишатися поза увагою науки:
- розпад СРСР значно розпорошив суспільство у політичних орієнтаціях і через відсутність в державі електоральних традицій можна стверджувати, що другі вільні парламентські вибори фактично були першими після ейфорії на гребені незалежності;
- сама преса в Україні ще переживає період розбудови, ще не завершився етап розуміння журналістами правил демократичного суспільства, тому діяльність самої преси у період виборчих кампаній, що відбулися, потребує детального вивчення. Це надає можливість визначити ступінь “демократизації” та політичної структурованості сучасного українського суспільства з одного боку, та об’єктивно оцінити ступінь розвинутості самих друкованих видань в державі.    
Подальше удосконалення українського суспільства, прискорення процесу його демократизації та політичної структурованості чимало залежать від ступеню розвинутості мас-медіа, тобто від підвищення ефективності їх роботи, що визначає актуальність теми дослідження.

Актуальність теми дослідження зумовлена підвищенням ролі та значимості гуманітарного напрямку миротворчої діяльності Організації Об’єднаних Націй протягом 90-их років XX століття.
Актуальність подолання гуманітарних проблем, які в сучасних військово-політичних кризах набули багатопланового, комплексного характеру, наразі диктується не тільки міркуваннями гуманності. Надзвичайні гуманітарні ситуації антропогенного походження становлять собою особливо небезпечну загрозу міжнародному миру та безпеці і справляють істотний дестабілізуючий вплив на соціально-економічне і політичне становище сусідніх країн і цілих регіонів. Гуманітарним кризам постбіполярної ери притаманна динамічність, яка супроводжується масовою загибеллю і стражданнями цивільних осіб, швидкою ескалацією гуманітарних потреб і вимагає мобілізації багатомільйонних фінансових ресурсів. Спрямування цих ресурсів на задоволення потреб гуманітарної сфери відволікає кошти від інших програм і істотно послаблює потоки міжнародної допомоги на цілі розвитку. Зважаючи на це, науковий аналіз результатів гуманітарної діяльності ООН і вироблення пропозицій щодо її вдосконалення набувають надзвичайно актуального характеру у сучасних міжнародних відносинах.     
Необхідність проведення дослідження на визначену тему зумовлена також відсутністю у вітчизняній науці спроб узагальнення, теоретичного обґрунтування та систематизації гуманітарної діяльності ООН у контексті врегулювання конфліктів.
Зв’язок дисертаційної роботи із науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації відображає один із напрямків науково-дослідницької роботи кафедри міжнародних організацій і дипломатичної служби Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, зокрема, "Роль міжнародних організацій в розбудові України" (номер державної реєстрації – 0197U003325).
Об’єктом дослідження є діяльність Організації Об’єднаних Націй, спрямована на розблокування гуманітарних криз, утворених збройними конфліктами. В тексті дисертації зустрічаються формулювання (як, наприклад, “надзвичайні ситуації”), які можуть тлумачитися також і в контексті стихійних лих. Ці формулювання слід розуміти як такі, що мають відношення лише до криз антропогенного характеру.
Предметом дослідження є сукупність форм і методів здійснення гуманітарних програм ООН, еволюція концепцій Організації щодо проблеми надання допомоги і захисту цивільного населення під час конфліктів. Наукова проблема дисертаційної роботи полягає  у дослідженні ролі міжнародних організацій, зокрема, ООН у подоланні кризових явищ в гостроконфліктних районах планети.
 Мета дослідження: на основі аналізу і узагальнення документів основних органів ООН і опублікованих матеріалів дослідити механізм формування і імплементацію підходів ООН до проблеми гуманітарно-військових криз і їх еволюцію під дією різних факторів. Ця загальна мета конкретизується в таких основних завданнях:
Дослідити принципи гуманітарної діяльності Організації, гуманітарну концепцію ООН і її розвиток;
Дослідити гуманітарні механізми ООН і їх еволюцію;
Дослідити сукупність форм і методів гуманітарного втручання ООН у комплексі миротворчих заходів;
Визначити дієвість гуманітарних програм в рамках  ООН;
Виявити фактори, які здійснювали негативний вплив на гуманітарну діяльність ООН у контексті підтримання і приведення до миру;
Дослідити заходи ООН по мінімізації негативного соціально-економічного впливу санкцій;
Проаналізувати роль гуманітарної діяльності ООН у врегулюванні конфліктів;
Визначити систему підходів ООН до вирішення проблеми біженців і переміщених осіб і методи їх реалізації;
Розробити пропозиції щодо посилення дієвості гуманітарної діяльності ООН.
 Хронологічні рамки дисертації – 1990–2000 рр. Вибір нижньої межі хронологічних рамок здійснювався із метою приблизно виокремити початок нового етапу розвитку системи міжнародних відносин, який почався із розвалом біполярного світу. Проведення такої межі по рубежу десятиліть деякою мірою має умовний характер, враховуючи безперервність і взаємозв’язок історичних процесів. Зважаючи на це, а також на необхідність динамічного дослідження розвитку підходів Організації у гуманітарній сфері, автор вважав необхідним проведення окремих історичних екскурсів для вивчення явищ і подій, які сталися до початку 90-их років ХХ століття, проте мали безпосередній вплив на гуманітарну діяльність ООН, що здійснювалася в межах хронологічних рамок дисертації.
Методологічною основою дисертації є загальні принципи об’єктивності, пріоритету фактів, конкретної істини і загальнолюдських цінностей, які передбачають об’єктивний опис і аналіз подій, явищ на основі науково-критичного використання різноманітних джерел.
Зважаючи на специфіку об'єкта дослідження, автор обрав в якості основних методів аналізу загальнонаукові методи – логічний, проблемно-порівняльний та спеціальні, серед яких: синхронний і метод паралелей із застосуванням діалектичного підходу.
 Джерельну базу дисертації становлять установчі документи Організації Об’єднаних Націй, документальні матеріали ООН, резолюції Ради Безпеки, Генеральної Асамблеї та інших органів ООН.
 Для об’єктивізації власної суб’єктивної оцінки автор використовував матеріали зарубіжних і вітчизняних історичних та політологічних часописів, періодичних видань, наукових збірників, теоретичних конференцій по питанням діяльності міжнародних організацій, широке коло досліджень у формі монографій.

Наукова новизна одержаних результатів   визначається тим, що на основі документальних матеріалів  доказана наявність курдської проблеми в системі регіональних  міжнародних відносин в досліджуваний період.       
Здійснено науково обґрунтовану періодизацію розвитку курдської проблеми та розкрито зміст основних етапів трансформації курдської проблеми з об'єкта в самостійний суб'єкт міжнародних відносин.
Визначено фактори інтернаціоналізації  курдської проблеми в період, що досліджується.
Автор пропонує можливі шляхи вирішення курдської проблеми, шляхи реалізації права курдського народу на самовизначення, аж до втілення національного суверенітету в державний суверенітет.
Дано наукові рекомендації з можливості реалізації права курдського народу на самовизначення шляхом  створення федерації в рамках держав, що розділили між собою Курдистан, з умовою гарантії виходу із федерації з метою приєднання до Курдської незалежної держави.
Проведено аналіз концептуально-теоретичних побудов як курдських, так і західних, російських і українських політологів у відношенні можливих шляхів вирішення курдської проблеми. Здійснено критичний аналіз, показана наукова неспроможність концепцій політики правлячих кіл держав, які розділили між собою Курдистан і заперечують право курдського народу на самовизначення.
Дано наукові рекомендації для  активізації діяльності курдського національно-демократичного руху з метою створення єдиної курдської політичної організації, що представляла б інтереси всього курдського народу, спрямовані на втілення його національного суверенітету.
 Здійснено науково обґрунтований прогноз перспектив вирішення курдської проблеми, систематизацію та класифікацію існуючих у сучасній історіографії поглядів, концепцій та теорій щодо можливості розв’язання даної проблеми.
Розроблено авторську концепцію шляхів вирішення курдської проблеми, що дає змогу надати практичні рекомендації стосовно формування та реалізації політики України з цього питання.
Практичне значення одержаних результатів.
Наукове та практичне значення дослідження визначається як його політичною актуальністю, так і науковою новизною. Матеріали, основні положення та висновки дослідження можуть бути використані в діяльності зовнішньополітичних відомств  України, країн Заходу, Близького та Середнього Сходу при аналізі та прогнозуванні їх зовнішньополітичних курсів з проблеми, що досліджується.
Матеріали роботи можуть бути використані при розробці нормативних та спеціальних курсів у вузах із проблем міжнародних відносин, міжнародної безпеки, зовнішньої політики країн Азії та провідних держав сучасного світу.
Результати дисертаційного дослідження знайшли практичне застосування при проведенні автором практичних занять по курсу “Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики”, “Політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку”, “Вступ до міжнародних відносин”.
Хронологічні межі дисертаційної роботи охоплюють другу половину 70-х - 90-ті роки. Виділення цього періоду обумовлене такими чинниками: він характеризується суттєвою трансформацією регіональної системи міжнародних відносин, що мало вирішальний вплив на еволюцію курдської проблеми. Нижня хронологічна межа дослідження визначається тим, що в середині 70-х років розпочинається новий етап визвольної боротьби курдського народу, пов'язаний з зростанням національної самосвідомості, з появою партій, що висувають завдання визволення Курдистану як єдиного політико-географічного цілого, із формуванням загальнонаціональної ідеї єдності.
   Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні результати роботи пройшли апробацію і були оприлюднені у виступах на щорічних наукових конференціях Київського національного університету імені Тараса Шевченка, зокрема на науковій конференції Інституту міжнародних відносин  (травень 2000 р.), обговорювалися на засіданнях кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики, а також викладені в трьох опублікованих статтях.
 Структурно дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Обсяг дисертації 197 сторінок., список літератури 325 найменувань.

Нафтодобувні і нафтоекспортуючі країни Перської затоки посідають чільне місце у глобальній системі міжнародних відносин, у балансі військово-стратегічної рівноваги світового масштабу, в розвитку політичних, культурних і духовних традицій народів Сходу. В 70 – 90-і роки означений регіон набув особливого значення у світовій політиці з огляду на політичні, економічні, військово-стратегічні, валютно-фінансові та інші фактори. Отже, актуальність теми дослідження визначається рядом факторів міжнародного рівня, які підкреслюють значущість регіону Перської затоки в сучасній структурі світових політичних, торговельно-сировинних і валютно-фінансових зв’язків.
 Серед країн світу, інтереси яких протягом кількох десятиріч  тісно пов’язані з регіоном Перської затоки, найхарактерніше демонструють свою політику Сполучені Штати Америки. Американська активність в зоні Перської затоки в 70-і роки визначалася прагненням правлячих кіл Вашингтона зберегти і, по можливості, продовжити свій контроль над країнами і природними ресурсами регіону. В гонитві за досягненням цієї  мети США, відкидаючи всіляку видимість будь-якої демократії, порушували права і суверенітет регіональних держав, намагалися нав’язати їм свою волю.
 На рубежі 80-х – 90-х років Сполучені Штати об’єктивно були змушені вдатися до концептуального переосмислення підходів до проблем близькосхідного регіону в цілому і зони Перської затоки зокрема. Послаблення внаслідок ірано-іракської війни обох претендентів на лідируючу роль у регіоні відповідало інтересам Вашингтона, який домігся зникнення головної перешкоди на шляху посилення його військової та політичної присутності в цьому субрегіоні. У Вашингтона виникла надія використати ситуацію, що склалась, для відновлення американських позицій як в Іраку, так і в Ірані.  Але цю ж ситуацію мав намір використати й іракський президент С.Хусейн, який і “спробував установити нові правила у відносинах між Північчю та Півднем”.
 Зв”язок роботи з науковими програмами, темами, планами. Тема дисертаційної роботи відображає один із напрямків комплексної програми науково-дослідних робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Розбудова державності” та Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Розробка міжнародно-правових, політичних та економічних основ розбудови української держави”.
 Об’єкт дослідження - процес формування та реалізації зовнішньополітичного курсу США щодо країн Перської затоки, а також зовнішньополітичні концепції та доктрини, на базі яких США здійснювали свою політику в субрегіоні.
 Предметом дослідження є форми і методи здійснення політики США щодо країн Перської затоки, спрямованої на збереження, зміцнення та розширення американського впливу в субрегіоні.

Останні десятиріччя XX століття стали етапом істотних змін як в сфері глобальних міжнародних відносин, так і в розвитку політичної, соціальної і економічної ситуації в багатьох країнах світу. Сучасний Близький Схід стає активним учасником світової політики.     
Актуальність теми  дисертаційного дослідження зумовлена винятковою роллю близькосхідного регіону в світовій політиці, необхідністю осмислення важкого шляху до миру на Близькому Сході як необхідної передумови  для досягнення подальшого прогресу в розв'язанні арабо-ізраїльського конфлікту; відсутністю комплексного дослідження в сучасній історіографії, де розглядалася б політика Ізраїлю в контексті  проблеми близькосхідного врегулювання в 80-ті-90-ті роки.
  Актуальність теми дослідження визначила і наукову проблему: особливості еволюції політики Ізраїлю в контексті  проблеми близькосхідного врегулювання в 80-ті-90-ті роки і її вплив на розвиток міжнародних відносин на Близькому Сході, зокрема на процес розв'язання арабо-ізраїльського конфлікту  і палестинської проблеми.
Розв'язання цієї наукової і практичної проблеми зумовлює і вибір дисертантом концепції дослідження.
Зв’язок дисертації  з науковими програмами, планами, темами. Тематика дисертаційної роботи є складовою частиною комплексної програми науково-дослідних робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка та Інституту міжнародних відносин Київського університету. Дослідження виконано згідно з науковою темою кафедри міжнародних відносин і зовнішньої політики ІМВ КУ “Зовнішньополітична стратегія України в контексті розбудови нової європейської архітектури”.
Концепція дослідження. В основі формування принципів політики Ізраїлю з проблеми близькосхідного врегулювання лежать ключові положення  доктрини “кумулятивного стримування”, становлення якої відбувалося в специфічних умовах (як зовнішніх, так і внутрішніх) розвитку держави Ізраїль, і яка спрямована на забезпечення національної безпеки шляхом створення ядерного потенціалу Ізраїлю, досягнення військово-технологічної переваги над арабами, створення стратегічної глибини оборони і т.і. Саме в контексті цієї доктрини тривалий час політика Ізраїлю базувалася на принципі “мир в обмін на мир”, ідеї “обмеженої палестинської автономії”, що передбачало збереження територіального статус-кво. Еволюція позиції Ізраїлю з проблеми близькосхідного врегулювання в 90-ті роки (визнання принципу “мир в обмін на території”, діалог з ОВП) була зумовлена внесенням істотних коректив в доктрину “кумулятивного стримування” під впливом кардинальних змін на глобально-регіональному рівні. Спрямованість же ізраїльської політики відносно врегулювання близькосхідного конфлікту залишилася незмінною:   забезпечення безпеки Ізраїлю шляхом  затвердження в якості центросилової держави, що займає домінуючі позиції в регіоні.
Предметом дослідження  дисертації є концептуальне забезпечення, цілі, мотиви і методи здійснення ізраїльської політики щодо проблеми врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту.
Мета і задачі дисертації визначені, виходячи з наукової і практичної значущості теми, ступені її розробки, джерел, що були в розпорядженні автора, і того методологічного інструментарію, яким користувався дисертант в процесі дослідження. 
Об'єкт дисертаційного дослідження  - процес формування і реалізації регіональної політики Ізраїлю в контексті розвитку близькосхідного мирного процесу в 80-ті -  90-ті роки.

Вагоме значення сьогодні має теоретичне осмислення феномена нації в українському історико-філософському вимірі. Враховуючи малоефективність сучасної стратегії національної ідентичності, культурно-цивілізаційного самоосвоєння та відсутність активної традиції рефлективно-історіософського осягнення буття, – дослідження генези нації (як моделі історії), зокрема її континуїтивної динаміки, дозволяє по-новому осмислити культурно-національні проблеми в період становлення в Україні відкритого і демократичного суспільства.
Тому дисертаційне дослідження концепції континуїтивності нації в українській інтелектуальній думці не лише актуальне з огляду доповнення вітчизняного історико-філософського процесу, а й послугує, також, практичним “інструментарієм” для аналізу сучасного цивілізаційного стану в Україні з такими його складовими, як культура, нація, держава, ідеологія. “Націєрозповідність” (Бгабга Гомі) як домінантна ідея в українському історико-філософському вимірі для даного дослідження матиме пріоритетне значення, оскільки увагу буде приділено маловивченому історіософському аспектові проблеми на матеріалі націологічних поглядів Юліана Вассияна, Дмитра Донцова, Юрія Липи, Євгена Маланюка, Лева Ребета, науково-інтелектуальні здобутки яких становлять невід’ємну частину української наукової традиції. Погляди цих мислителів, що базуються на ідеях активної та когнітивно-творчої, чинної еліти, виховання етнічної маси, на перманентному “відчутті” традиції, украй важливими постають і сьогодні, бо вкладають помітний ціннісний струмінь в ідею генетичної єдності поколінь, епох, а отже, сприяють продовженню етнічної сакральної пам'яті.
Разом з тим, адекватне осмислення нації, в першу чергу, як складної єдності та безперервності буття минулого, теперішнього, майбутнього дозволить врахувати вітчизняну геополітичну традицію. Адже соціокультурна генеза, зрештою, сам сюжет етнічної історії безпосередньо з цим пов'язаний. Подібна традиція, певною мірою, визначає подальше міжнародне становище України.
Це й мотивує наше звернення саме до проблеми континуїтивності нації в історико-філософській та історіософській рефлексії Ю.Вассияна, Д.Донцова, Ю.Липи, Є.Маланюка, Л.Ребета, спадщина яких на сьогодні потребує об'єктивного та критичного перегляду, грунтовного наукового осмислення, із правдивим врахуванням позитивних та негативних ідей і положень. Тим паче, що творчість Євгена Маланюка, Лева Ребета, Юрія Липи, Юліана Вассияна та інших з позицій їхнього внеску в українську націологію та історію філософії останніми роками майже не досліджувалася.