Завантаження. Будь ласка, почекайте...
|
Навігація
Наше опитування
Які інформаційні топіки, по-вашому, недостатньо висвітлені в мережі Internet?
Друзья
| Пошук
7 серпня 2009
Релігійне життя України, як правило, пов'язується з православ'ям та католицизмом. Але помітну роль у ньому /а нині - зростаючу/ відіграє протестантизм і зокрема євангельський рух. За 140 років свого існування в Україні євангельський рух зайняв належне місце у духовному житті українського народу. Проте історія його виникнення та становлення в Україні об'єктивно і системно не досліджена. Історіографія вітчизняного євангельського руху нараховує декілька тисяч найменувань. Але ці праці, в яких в основному відображене офіційне ставлення російської та радянської держави до євангельських віруючих, були значною мірою ідеологізовані. Це призводило до явної фальсифікації історії цієї релігійної течії. Навіть сьогодні подібна ідеологічна зорієнтованість із всіма її наслідками є очевидною для деяких праць, присвячених історії цієї релігійної течії. Саме тому історія євангельського руху в Україні ще потребує свого об'єктивного, не заангажованого ідеологічними та конфесійними упередженнями аналізу та висвітлення. З іншого боку, проведені останнім часом значні емпіричні дослідження дали можливість нагромадити велику кількість нових даних з історії євангельського руху, які також потребують свого теоретичного осмислення. Слід зазначити, що лише зараз, після проголошення Україною курсу на будівництво громадянського суспільства, з'явилась реальна можливість виважено підійти до аналізу історії вітчизняного євангельського руху, не будучи обмеженими державною чи якоюсь конфесійною ідеологією. Протестантизм в Україні, зокрема євангельський рух, в окремих релігієзнавчих працях, а відтак в буденній релігійній свідомості часто висвітлювався та сприймався як щось чужорідне, привнесене ззовні. Це пов'язано з тим, що протягом усієї історії євангельського руху в Україні його виникнення та становлення саме так цілеспрямовано оцінювалось багатьма тенденційно зорієнтованими авторами, а про самих євангельських віруючих цілеспрямовано формувалась негативна думка, як про фанатиків, відчужених від реального життя осіб, що не мають ніякого зв'язку з українським суспільством. В той же час дослідження розвитку релігійної думки в Україні переконливо свідчить про національні витоки українського протестантизму, його самобутній характер. Починаючи з минулого сторіччя, за характеристикою православних місіонерів, які виконували очевидні завдання панівної державної церкви, усі представники протестантизму були зараховані до "сектантства". Цей термін було підхоплено радянськими антирелігійними діячами. Внаслідок цього євангельський рух дотепер сприймається як "сектантство" з яскраво вираженим негативним змістом. Специфічний науковий термін "сектанти", який вживається для позначення одного з рівнів релігійної інституалізації, набув негативного забарвлення. Ним подеколи ще користуються для характеристики усього сучасного євангельського руху, хоч він можливий для характеристики лише деяких його груп певного етапу його розвитку. Основні складові частини сучасного євангельського руху в Україні - баптизм та п'ятидесятництво - мають всі ознаки церкви: чітке віровчення, структура підпорядкованості, система підготовки служителів, корпус професійних місіонерів, пасторів та інших працівників. По суті, баптизм нині займає офіційне четверте /а реально можливо й третє/ місце серед релігійних груп в Україні. Таким чином, ця релігійна течія є церквою, тобто такою ж інституціоналізаційною структурою, як православ'я чи греко-католицизм. Баптизм, з точки зору внутрішньої його організації, усвідомлює себе як групу помісних церков, що уособлюють себе як частину Всесвітньої Церкви Ісуса Христа. Отож, претендуючи на наукову об'єктивність та толерантність, слід позбавитись оціночної термінології, одним з проявів якої є термін “секта”, з властивим йому негативним оціночним компонентом. Використання цього терміну можливе лише у випадках, коли описується початкова історична фаза існування євангельського руху, скажімо, часу царського режиму. 7 серпня 2009
В сучасній культурі відбувається повернення до тих понять і засобів осмислення світу і місця людини в ньому, що містять у собі гуманістичні традиції минулого. Одне з таких понять - духовність. Це широке поняття розкриває людину як істоту, глибоко укорінену в культурі, що має високий ціннісний потенціал. У сучасній культурно-історичній перспективі філософське осмислення кола питань, пов'язаних із наявністю або відсутністю духовності, - не просто актуальна тема теоретичних вишукувань, але і практична вимога сучасного громадського життя, що характеризується не тільки переплетінням культур, розмиванням традиційних підвалин міжкультурного порозуміння, але і загостренням почуття національного самозбереження і розвитку національних культур. Духовність - поняття синтетичне, яке орієнтує на розгляд людського життя і процесів, що відбуваються в соціокультурному середовищі, з погляду їхньої цілісності і телеологічної спрямованості. Зміна соціально-політичної ситуації показала, що в процесах відродження духовності заховано опозицію тоталітаризму і політичному прагматизму. Свобода релігійного мислення і поширення релігійних переконань розкрили внутрішню духовну силу християнства, його двохтисячолітній досвід духовного життя. Філософські концепції значимі й ефективні настільки, наскільки вони спроможні розкрити змістовожиттєві орієнтири в людському існуванні і соціокультурному історичному процесі. А розкриття цих орієнтирів неможливе без звертання до питань духовності. Тому міркування про духовне, його внутрішню самодостатність і самовизначення, про духовність окремої людини або особисті прояви духовності (людська духовність) і долю духу в культурно-історичному процесі (загальнолюдський прояв духовності в культурі, соціумі, історії) є необхідною складовою частиною сучасної філософії культури. Духовність - характеристика різноякісної свідомості, що відображає пануючий тип цінностей. Практичне відношення до людської духовності і можливості її теоретичної інтерпретації прямо залежать від конкретної культурно-ціннісної орієнтації даної епохи і від топології змістово-символічного простору, засобами якого ця орієнтація здійснюється. Тому будь-які спроби перебудуватися в цьому вже знайденому культурному просторі, повернутися до його духовної цілісності повинні виходити з індивідуально-необхідного зусилля, пошуку і звільнення (у собі й у соціумі) нових значеннєвих орієнтирів, із вирощування нових гуманних форм соціальних зв'язків. Вищими духовними почуттями людини є естетичні, релігійні і любовні, що зливаються на межі, стають ідентичними. Вихідним, за Платоном, є естетичне почуття, що передається в символах, художніх образах усіх видів мистецтва: живописі, скульптурі, архітектурі, літературі, театрі і т.д. Духовність в архітектурі найчастіше пов'язана з релігійною культурою. Релігійна культура - це сукупність засобів і прийомів здійснення буття людини, що реалізуються в релігійній діяльності і подані в її продуктах, що несуть релігійні значення і змісти. Діяльнісним центром є культ, а найважливішим засобом культу - культовий будинок, тобто храм. 7 серпня 2009
Сучасний етап розвитку науки позначений підвищеним інтересом дослідників до тих явищ і процесів, які перебували поза увагою вчених. До таких явищ і процесів належать практично всі, які так або інакше апелюють до питань релігії. Наукова мовознавча традиція, яка склалася в Україні впродовж ХХ ст., зверталася до вивчення української релігійної лексики переважно опосередковано. Підвищення уваги до неї в українському мовознавстві в останнє десятиліття стало можливим завдяки демократизації та гуманізації суспільства, зверненню до питань духовності. Оскільки відбиття у мові концептуальної картини світу [ККС] – актуальна проблема сучасної лінгвістики (див. роботи Г.Колшанського, Л.Лисиченко, Б.Серебренникова й ін.), виникла потреба детального вивчення релігійної лексики як такої, що вербально відображує одну зі складових ККС – міфолого-релігійну. Деяким питанням вивчення української релігійної лексики були присвячені роботи О.Горбача, Є.Грицака, П.Коваліва, І.Огієнка. В останні роки ХХ ст. у зв'язку зі зміною суспільно-політичної орієнтації в Україні посилилася увага до культурно-духовного життя, що зумовило появу публіцистичної та науково-популярної літератури, в якій подаються найменування релігійних осіб, споруд і їх частин, предметів, використовуваних під час проведення релігійних обрядів (роботи І.Вайнтруб, Н.Кочан, В.Мокрого та ін.). Разом із цим виникла потреба у науковому підході до вивчення релігійної лексики, особливо термінологічної. Зокрема українська релігійна система вперше розглядається у підручнику Т.Панько, І.Кочан і Г.Мацюк “Українське термінознавство”. З'явилися статті та дисертаційні дослідження, присвячені вивченню окремих груп релігійної лексики і термінології (С.Бібла, І.Бочарова, Н.Пуряєва, М.Юрковський та ін.). Досить активно дискутуються правописні питання релігійних найменувань (Н.Дзюбишина-Мельник, О.Захарків, М.Кондор, Н.Рибак, М.Трофимук, О.Федик та ін.). Як у лінгвістиці, так і в цілому у суспільстві виник особливий інтерес до проблеми функціонування рідної мови у сфері релігії (Л.Звонська-Денисюк, архієп. І.Ісіченко, О.Кислюк, М.Ярмолюк та ін.). З цього приводу В.Німчук слушно зауважив: “Проблема мови в храмах, де моляться, не є суто внутріцерковною. Однаковою мірою це загальнокультурна проблема.” Незважаючи на активізацію вивчення релігійної лексики, у вітчизняному мовознавстві досі досліджені лише окремі її лексико-семантичні групи (ЛСГ), наприклад, назви церковних чинів та посад і назви релігійних свят. Одна із вагомих складових цього шару словникового складу – ЛСГ “назви релігійних споруд і їх частин” – розглядалася здебільшого епізодично і неповно, частина її конституентів описувалася у складі інших ЛСГ (П.Черних, М.Худаш, Ф.Філін та ін.) на матеріалах писемних пам'яток давньоукраїнської (давньоруської) та староукраїнської мов. Усе це зумовлює актуальність дослідження історії формування ЛСГ “назви релігійних споруд і їх частин”. 7 серпня 2009
Двотисячолітній ювілей існування християнської релігії особливо актуалізує проблему ролі християнства в долі європейської цивілізації в цілому і в житті окремих народів зокрема. Роль християнства в культурно-цивілізаційному розвитку східно-слов’янських народів яскраво простежується при вивченні того переломного моменту, коли Київська Русь змінила віру своїх батьків - язичництво на нову християнську релігію. Прийняття християнства задало тон усьому наступному духовному розвитку її народу. Процес охрещення Русі у вітчизняній літературі розглядається, як правило, з його зовнішнього боку, тобто шляхом відтворення того, як відбувалася ця подія, які історичні факти супроводжували її. Дане дослідження прагне розглянути прийняття християнства саме як процес переоцінки цінностей у духовному розвитку народу. Дисертантка пропонує розглянути цей процес нібито зсередини, з проникнення у внутрішню суть явища, тобто окреслює ті духовні домінанти, які несло християнство новоохрещеним народам, і прагне простежити те, як це відбувалося. Вплив християнства на формування саме духовної культури Київської Русі ще недостатньо вивчено, тому аналіз того багажу, який принесло християнство східно-слов’янським народам, дає можливість не тільки заповнити наявні лакуни в минулому, але й по-новому розглянути духовні проблеми сьогодення. Християнство, безумовно, вплинуло на формування менталітету українського народу, на оформлення його національних особливостей і характеру. Теперішній період світоглядних змін актуалізує, безумовно, вивчення історії духовного пошуку нашого народу: щоб зрозуміти духовні проблеми сьогодення, необхідно звернутися до історичного минулого, коли відбувалися дещо аналогічні духовні процеси. Прийняття Київською Руссю християнства як державної релігії започаткувало напрямок усього подальшого розвитку духовної культури її народу. Сьогодні виникла потреба оцінити те, що принесло християнство в наш духовний світ і по якому шляху направило його подальший розвиток. Християнство буденною свідомістю частіше всього розглядається з обрядово-ритуального боку, його внутрішня сутність і нині залишається для неї маловідомою. Тому зроблена дисертанткою спроба виявити внутрішній зміст християнської релігії на основі аналізу пам’яток як патристичної, так і власної вітчизняної християнської літератури дає можливість по-своєму оцінити внесок християнства в скарбницю духовної культури нашого народу. Зв’язок праці з науковими програмами. Дисертація виконувалася в системі досліджень, які проводить Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України з вивчення специфіки релігійного феномена як духовного явища, його функціональності, співвідношення національного і релігійного в контексті відродження незалежної України, досліджень з історії релігії на українських теренах. 7 серпня 2009
В умовах відродження релігійного життя в Україні, відбудови визначних історико-архітектурних пам’ятників (Михайлівського Золотоверхого собору, церкви Богородиці Пирогощі, Успенського собору та ін. ) з’являється необхідність комплексного дослідження ролі сакральних споруд у формуванні духовності українського народу. Як матеріалізовані зразки його культури, релігії, політики, ідеології, вони засвідчують органічний зв’язок епох, тобто безперервність духовного діалогу минулих і сучасних поколінь. Особливе місце серед таких споруд належить київській Кирилівській церкві - першооснові та ідейній домінанті однойменного монументального монастирського ансамблю. Як один з провідних церковно-політичних і культурних осередків Русі, Кирилівській храм є цінним і оригінальним джерелом історії середньовічного суспільства. Заснування Кирилівської церкви припадає на ХІІ ст. - часи політичного та економічного піднесення Київської Русі, досягнутого внаслідок політики централізації влади фундатора храму, яка забезпечила певну консолідацію держави. В цю епоху на її теренах послідовно впроваджувалася візантійсько-християнська догматика, обряд і сакральна архітектурно-живописна традиція. Разом з тим зміцнення державних інститутів супроводжувалось активізацією автономізаційних процесів в Київській митрополії. Специфічні й маловідомі грані співіснування цих тенденцій рельєфно виражені в архітектурній та іконографічній концепціях Кирилівського храму, осягнення яких примножує наукові здобутки у сфері дослідження розвитку православної церкви в Україні. Іконографічна програма храму містить також цінні для науки і, на першій погляд, завуальовані свідчення стосовно характеру утвердження однієї з визначних ознак Київського християнства, а саме: його відкритості до Заходу і Сходу, Риму і Візантії. Крім того, художній ансамбль Кирилівської церкви, що зберіг один з найколоритніших і найбагатших у світовому православ’ї комплекс давніх фресок (800 кв.м.), відкриває широкі перспективи для вивчення насиченої палітри давньоруського релігійного і культурного життя, визначення місця Київської Русі в системі європейських міждержавних та міжцерковних відносин. Феномен Кирилівського храму полягає і в його функціональному призначенні як церкви-фортеці. Не випадково біля нього поступово зростали монастирські споруди і укріплення, перетворюючи церкву на цілісний архітектурно-художній монументальний комплекс, що містить цінну інформацію для вирішення широкого спектру історико-культурних та церковно-політичних проблем. Науковий пошук у цьому напрямі є актуальним передусім з точки зору необхідності подальшої реконструкції києво-руської системи церковно-державних відносин та визначення безпосередньої ролі духовенства в міжкнязівських військово-політичних взаєминах. Об’єктом дисертаційного дослідження є Кирилівська церква як церковно-політичний і релігійний осередок середньовічного Києва, а предметом історичного аналізу виступають особливості виникнення та функціонального призначення Кирилівської церкви і монастиря у контексті формування Київського християнства. 7 серпня 2009
Визначення особливого місця і ролі Києво-Печерської лаври, як однієї з головних інституцій Української Православної Церкви, в духовному житті українського народу і, зокрема, періоду козацької доби, набуває сьогодні особливої актуальності і наукової важливості з огляду на зазначені далі головні обставини. Значення Лаври як культурно-просвітницького центру України практично залишалося поза увагою історичної науки. Радянська історіографія, керуючись відомим класовим підходом, замовчувала дану проблему, а роль Лаври в житті народу висвітлювала тенденційно і упереджено. Дослідження з історії українських монастирів загалом, і Києво-Печерської лаври зокрема, за останні десятиліття розглядалися переважно в контексті соціально-економічних і політичних відносин, місця в мистецькому житті Києва і України1. Роль українського чернецтва, зокрема його високоосвіченої частини, як духовної та інтелектуальної еліти суспільства часів середньовіччя, не знайшло поки-що достатнього висвітлення. Між тим, його кращі представники відіграли важливу роль не тільки в церковному, а й суспільно-політичному та культурному житті народу. Варто зазначити й те, що Києво-Печерський монастир (лавра) мав неабиякий вплив на всі верстви населення України, виступаючи духовно-ідеологічним центром та провідником «душеспасительних шукань» як для всього кліру - білого духовенства та братії окремих чернечих громад, так і для веденої ним пастви. Поширювачем печерської ідеології був і знаменитий «Патерик печерський». Недаремно Петро Могила в своїй літературній діяльності значного місця надає інформативному доповненню життєписного складу попереднього Патерика. При цьому ідеологічне пропагування Києва і Лаври, як аналогічного Афону осідку, покладалося на високоосвічене чернецтво, зокрема на його просвітницьку та видавничу діяльність. Стан наукової розробки проблеми. Дослідження культурно-просвітницької діяльності Києво-Печерської лаври зазначеного періоду обмежувалося в історіографії вивченням переважно видавничої справи в Києві. Найбільш суперечливим у цьому плані було питання початку книгодрукування в Лаврі, яке намагалися вирішити більшість дослідників української та російської культури і Церкви. Водночас просвітницька роль печерського чернецтва практично не досліджувалася. У наукових розробках різного плану розглядалися лише окремі питання, пов'язані з даною тематикою. Виходячи з комплексу проблем, заявлених у дисертації, їх розв'язання в історіографії можна поділити на кілька напрямів. 1. Література про видавничу діяльність Києво-Печерської лаври. Перші відомості про діяльність Лаври, як видавничого осередку, з'явилися в історичних описах монастиря. Зокрема, виданий у 1791р. київським митрополитом Самуїлом Миславським на основі бібліотечних зібрань лаврських вчених короткий історичний опис Лаври відводив певне місце друкарні, пов'язуючи її діяльність з князем Костянтином Острозьким. Фундаментальна праця митрополита Євгенія Болховітінова 1826 р. видання, яка категорично заперечувала дану версію, давала більш докладний огляд видавничого осередку . Усталений в науці погляд митрополита Євгенія на друкарство в Києві порушив у 1865р. київський священик Павло Троцький, видавши першу, спеціально присвячену історії лаврської друкарні, працю . Її безперечна цінність - в детальному опрацюванні друкарського фонду Лаври. Водночас робота не позбавлена певної тенденційності, зокрема автор позитивно оцінює перехід лаврського видавництва під контроль Синоду (1721р.), вважаючи, що це привело до впорядкованості в друкуванні книг. 2 серпня 2009
В останні роки проблеми релігійного характеру в Україні стали об’єктом наукових досліджень. Однак, фундаментальних робіт, в яких аналізуються географічні аспекти релігійної сфери є недостатньо. Це стосується як України в цілому, так і окремих реґіонів, що відзначаються своєрідністю і складністю релігійної життєдіяльності. Вивчаючи морфологію, зміст, генезу, динаміку, чинники і закономірності формування та функціонування територіальної організації релігійної сфери, географія релігії покликана знаходити шляхи її оптимізації на загальнонаціональному, реґіональному та локальному рівнях. В Україні реалізація цього завдання пов'язана з дослідженням трансформації релігійної сфери, яка відбувається під впливом демократизації суспільних відносин в цілому, й суттєво впливає на зміну у її територіальній організації. Трансформація релігійної сфери України і пов’язана з цим зміна її територіальної організації, полягає в актуалізації проблем релігійної життєдіяльності населення. По-перше, залишаються нерозв’язаними питання співіснування конфесій в нових умовах політико-правового поля України, яке формується з часу відновлення незалежності в 1991 р. По-друге, центральні та місцеві органи влади продовжують шукати ефективні методи регулювання майнових проблем релігійних організацій, що мають свої особливості у різних регіонах України. По-третє, перед державою в цілому і її адміністративно-територіальними підрозділами стоїть комплекс питань, пов’язаних з контролем за діяльністю окремих конфесій, яка не відповідає законодавчо усталеним нормам суспільного співжиття. Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана на кафедрі географії України Львівського національного університету імені Івана Франка. Напрям роботи узгоджується з науково-дослідною темою ВС-372Б “Україна на зламі двох тисячоліть: історичний розвиток, населення, господарство, соціально-економічні райони, природничо-екологічні проблеми та їх вирішення з використанням інформаційних технологій” (№ державної реєстрації 0197V017004, 1997-2000 рр.). Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є розкриття сутності трансформації релігійної сфери, умови і чинники цього процесу в обласному реґіоні та пов’язаною з цим зміною територіальної організації релігійної життєдіяльності населення. Основними задачами дослідження є: узагальнення і подальший розвиток наукових основ суспільно-географічного дослідження релігійної сфери обласного реґіону; розроблення нових методів та підходів вивчення суспільної думки щодо проблем релігійного характеру в межах обласного реґіону; виявлення причинної зумовленості проблем, що виникли у процесі трансформації територіальної організації релігійної сфери Львівської області; аналіз компонентно-територіальної структури релігійної сфери Львівської області; аналіз внутрішньореґіональних відмінностей релігійної сфери Львівської області, проведення на їх основі внутрішньообласного інтегрального релігійно-географічного районування тощо. Об’єктом дисертаційного дослідження є релігійна сфера обласного реґіону України. Дослідження грунтується на матеріалах Львівської області. 2 серпня 2009
Звернення до вивчення двох планів естетичної свідомості – візуального та вербального, іконопису та словесності у культурі України XVI-XVIII століть - сьогодні, в епоху національно-культурного відродження, зумовлене актуальністю дослідження духовно-естетичних цінностей українського народу. Їх реконструкція представляється важливою в період руйнування ідеологічних стереотипів, перегляду духовних цінностей і пошуку нових ідеалів, адекватних нашому часу. Актуальність теми і основний напрямок дисертаційного дослідження викликані кількома моментами: - проблема естетичних особливостей співвіднесення двох планів релігійної творчості – сакрального мистецтва і словесності в культурі України XVI-XVIII століть не розроблялася в сучасній естетичній думці. - у вітчизняних дослідженнях основна увага приділялася вивченню естетичних проблем українського образотворчого мистецтва в українській літературі XVI-XVIII століть. З ідеологічних причин, акцент на естетичних проблемах іконописного мистецтва в релігійній словесності не робився. Дослідження ж такого напрямку має свою специфіку, обумовлену проблемою внутрішньої єдності релігійної та естетичної природ ікони. - у сучасній вітчизняній естетичній думці актуальною є проблема дослідження естетичної та релігійної природи української ікони, яка останніми роками повертається із запасників спецфондів, музеїв і потребує свого наукового вивчення. Отже, актуальність дослідження проблеми іконопису і словесності в її естетичному аспекті в культурі України XVI-XVIII століть полягає у вивченні особливостей української ікони як духовно-естетичного феномена в контексті співвіднесення з релігійною словесністю. Ступінь розробки проблеми. Початки дослідження проблеми іконопису і словесності в культурі України XVI-XVIII століть можна віднести до XIX століття, яке характеризувалося загальним посиленням інтересу до минулого українського народу, в тому числі і до мистецтва XVI-XVIII століть, що виявилося в створенні наукових товариств, роботі археологічних з’їздів. Зазначене питання порушив у 1895 році О.Кірпічніков у брошурі "Взаємодія іконопису і словесності народної і книжної". У ній автор вказав, не розкриваючи докладно, деякі аспекти аналізу проблеми: 1) Євангеліє й Переказ як два джерела іконопису; 2) взаємодія богослужіння та іконопису; 3) відображення апокрифів в іконописному мистецтві; 4) вплив церковних піснеспівів на іконопис; 5) іконопис як основа для народних пісень, народної поезії. Це була тільки постановка питань, які необхідно було розглядати, і проводилася вона в аспекті пошуку інформаційного паралелізму між релігійною словесністю і релігійним мистецтвом, без акцентування уваги на художніх аспектах взаємодії іконопису й словесності. На початку XX століття важливий внесок у вивчення проблеми був зроблений блискучою плеядою релігійних православних філософів "срібного віку", які відкрили ікону як духовне явище. У баченні С.Булгакова, М.Лоського, Є.Трубецького, П.Флоренського ікона виступала не тільки комбінацією зовнішніх вражень, але й явленням в чуттєвому й посередництвом чуттєвого сутнісної дійсності - дечого безумовно гідного й вічного - первообразу. У радянський період, виходячи з ідеологічної ситуації, фахівці писали про ікону як твір мистецький, оминаючи питання про джерела цього мистецтва, його сакральну природу. Показовим у цьому плані є філологічно-мистецтвознавчий підхід до питання взаємодії літератури і образотворчого мистецтва, який репрезентують дослідження в “Працях відділу староруської літератури” за 1966 і 1985 роки. Автори наукових розробок наголошували на питанні взаємодії світської літератури і образотворчого мистецтва, висловлювали думку про вплив світської літератури на іконопис. Але такий вплив є лише в елементах, у той час, як релігійна словесність визначає духовну суть ікони як сакрально-естетичного феномена. Тому предметом нашої уваги є релігійна словесність, релігійне мистецтво, естетичні аспекти їх співвіднесення в культурі України XVI-XVIII століть. Оскільки комплексне дослідження порушеної проблеми відсутнє, аналіз її наукового опрацювання проведемо, виходячи зі структури роботи. Вивчення поставленого питання сьогодні неможливе без звернення до певних узагальнюючих видань з історії культури України Д.Антоновича, М.Грушевського, С.Єфремова, М.Крип’якевича, Є.Маланюка, І.Огієнка, М.Поповича, М.Семчишина, О.Субтельного, Д.Чижевського,. Досліджуючи іконопис і словесність у культурі України XVI-XVIII століть, не можна перебільшити роль мистецтвознавчих робіт Д.Антоновича, С.Гординського, М.Драгана, П.Жолтовського, В.Свєнціцької, Ф.Шміта, Д.Щербаківського, В.Александровича, П.Білецького, Д.Крвавича, Г.Логвина, Л.Міляєвої, В.Овсійчука, В.Отковича, В.Пуцка, Д.Степовика, матеріалів "Історії українського мистецтва в 6-и томах", а саме тому другого, присвяченого українському мистецтву XIV – першої половини XVII століть та тому третього, який висвітлює розвиток українського мистецтва другої половини XVII - XVIII століть. Варто віддати належне дослідженням естетичних принципів письменників-полемістів в аспекті колізії естетичного і етичного, які стали предметом уваги монографії І.Іваньо “Очерк развития эстетической мысли на Украине” та розробкам естетичних проблем образотворчого мистецтва в українській літературі XVI-XVIII століть, які подає П.Жолтовський у працях “Художнє життя в Україні XVI-XVIII століть”, “Український живопис XVII-XVIII століть”. Вказуючи на наукову цінність робіт І.Іваньо та П.Жолтовського, ми акцентуємо увагу на естетичних проблемах іконопису як сакрально-естетичного феномена, для якого характерна внутрішня єдність релігійного та естетичного як форм духовного, що підкреслювала патристична естетика. Вивчаючи особливості українського іконографічного канону XVI–XVIII століть, ми зверталися до теоретичних досліджень проблем художнього і релігійного канону С.Булгакова, П.Флоренського, О.Ф.Лосєва, В.В.Бичкова. Аналізу питання впливу апокрифів на іконопис присвячені праці Є.Барсова, а впливу Євангелія на іконографію – М.Покровського. Предметом їх рефлексії був російський та візантійський іконопис. Реконструювати художньо-естетичне мислення в Україні XVI-XVIII століть допомагають праці фахівців у галузі вивчення філософської та естетичної думки: Г.Балковенко, Л.Довгої, В.Литвинова, А.Макарова, В.Нічик, І.Огородника, В.Овсійчука, І.Паславського, М.Русина, Я.Стратій, І.Сурмай, Д.Чижевського, Л.Ушкалова. Осмисленню ролі ікони в релігійній культурі присвячені роботи сучасних богословів та науковців: І.Галича, В.Головей, Г.Круга, О.Мазурика, Л.Успенського, І.Язикової, В.Яреми. Розкриваючи роль ікони через призму взаємодії зі словом у системі літургії, ми зверталися до підручників з літургіки, тлумачень літургії Отцями Церкви, догматичних пояснень літургії О.Меня, А.Морєва, А.Георгієвського, Арсенія, прот. Шмемана, А.Муравйова, І.Дмитревського, С.Геруса, П.Лєбєдєва, прот. І.Воскресенського, свящ. В.Михайловського. Найбільш систематизований матеріал стосовно змісту літургії, значення її окремих частин подає “Нова скрижаль” Веніаміна. Були залучені й матеріали, які стосуються тлумачень окремих частин літургії: піснеспівів, молитов, читання Святого Письма. Проблеми релігійної словесності, переважно візантійської та староруської, розробляли С.Аверинцев, В.Бичков, В.Зема, Д.Лихачов, С.Матхаузерова. До особливостей слова в релігійному культі звертається Т.Біленко в монографії “Феномен слова в християнському культі України” та Н.Мечковська в навчальному посібнику “Мова і релігія”. Про значення національної мови писав О.Потебня. Значним теоретичним потенціалом щодо нашої роботи володіють дослідження В.Бичкова, присвячені історії візантійської естетики, художньо-естечній культурі Київської Русі та руській середньовічній естетиці IX-XVII століть. Автор досліджує трансформацію традиційних для візантійської естетики понять образу, символу, літургії на теренах культури Київської Русі. Мистецтво як форму духовно-релігійного діалогу людини з Богом (на основі концепцій активності мистецтва, які сформувалися в епоху середньовіччя в лоні християнського віровчення) розглядає М.Бровко. Він стверджує, що Ренесанс змінює статус мистецтва в структурі християнської релігії в напрямку розвитку його в руслі пізнання людиною світу. 2 серпня 2009
Вплив християнства на духовне життя України загальновизнаний. Він особливо відчутний у художній літературі, в якій виділяють упродовж століть такий потужний струмінь, як християнську літературу в двох її розгалуженнях: літературу для потреб Богослужби і світську літературу, пройняту християнською мораллю, християнським світовідчуттям (І.Франко та ін.). Цю другу течію творили як богослови за освітою і родом діяльності, так і люди світські. З поглибленням колізій між християнськими конфесіями (православними і католиками), особливо після Берестейської унії (1596), художня література по-своєму реаґувала на ці процеси, що позначалося не тільки на мотивах, образності творів, а й на їх поетиці (Збірник праць Ювілейного Конгресу у 1000-ліття хрещення Руси-України). Тому цілком зрозуміло, що всі ці явища духовного життя завжди були предметом дослідження критиків та істориків літератури (Л.Білецький, О.Білецький, М.Возняк, М.Грушевський, М.Дашкевич, С.Єфремов, П.Житецький, М.Костомаров, П.Куліш, Б.Лепкий, М.Максимович, С.Маслов, О.Огоновський, М.Петров, І.Франко, Д.Чижевський та ін.). Проте за роки радянської влади, внаслідок здійснення політики "войовничого атеїзму", майже перервалася тяглість традиції, пов'язаної з творенням й осмисленням християнської літератури. Зі зміною суспільно-політичної ситуації в Україні після 1991 року проблема належного поцінування духовного (передусім художнього) доробку церковних діячів, практикуючих священиків почала активно осмислюватися. У поле зору дослідників за останні роки все частіше потрапляють християнсько-релігійні аспекти творчості українських письменників не тільки давнини (В.Крекотень, Б.Криса, О.Мишанич, Р.Радишевський та ін.), а й ХIХ-ХХ століть. Характерними з цього погляду є навчальний посібник В.Сулими "Біблія і українська література" (1998) та монографія І.Бетко "Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії ХIХ - початку ХХ століття" (1999). На жаль, у цих працях обминається "діалог" християнських літераторів, які належали до двох конфесій, не аналізується творчий доробок авторів, що свідомо плекали "католицьку літературу", пробували обґрунтувати необхідність такого поняття, визначити специфіку "католицької літератури" в Україні. Йдеться насамперед про львівську групу "Логос" (1922-1939). Все це й зумовило актуальність розробки теми дисертації "Особливості християнської поезії в Західній Україні 20-40-х років ХХ століття: мотиви, жанри, поетика (львівська група письменників "Логос"). Обмеження названим реґіоном пояснюється тим, що саме тут творилася, видавалася католицька література, виходили періодичні видання ("Поступ", "Дзвони"). Зосередження переважно на поетичному доробку провідних членів "Логосу" випливає з великого обсягу майже не вивченої, а то й зовсім не відомої їхньої спадщини. Стан дослідження обраної теми. Творчість письменників групи "Логос" привернула увагу поточної літературної критики відразу після публікацій перших книжок. Вони рецензувалися передусім у "Поступі" - журналі, який видавали "логосівці". Якщо критики з рядів однодумців були до членів "Логосу" толерантно-аналітичними, то ідейно-естетичні опоненти реагували, зрозуміло, на їх твори інакше. Так, В.Бобинський 1924 року в журналі "Нова культура" опублікував коротку рецензію-фейлетон, де за предмет оцінки взяв збірки О.Петрійчука (О.Моха) "Про це, що люблю я", С.Семчука "Метеори" і Меріяма (Г.Лужницького) "Вечірні смутки", які побачили світ того ж року. Відгук був блискавичний, але іронічно-нищівний . Більшою об'єктивністю вирізнялися статті М.Гнатишака і Є.Ю.Пеленського . Найґрунтовнішу працю про платформу і творчість діячів "Логосу" до 1941 року написав Т.Коструба, який розглянув історію становлення християнської літератури, засади виділення в окремий напрям "католицької літератури", на широкому світовому тлі охарактеризував творчий доробок кожного "логосівця" в українському історико-культурному контексті. Тут зустрічаються промовисті судження і високі оцінки, хоча також не абсолютизовані. 2 серпня 2009
Відновлення незалежної української держави у 1991 році сприяло встановленню історичної справедливості щодо греко-католицької церкви. Перед вітчизняними дослідниками виникли проблеми, висвітлення яких донедавна було предметом фальсифікацій, наклепів та перекручень радянською історіографією. Пошук шляхів реального державотворення вимагає об’єктивного дослідження історичного минулого нашого народу, всестороннього осмислення духовних чинників, без чого неможливий процес національного відродження. Важлива роль у досягненні Україною суверенності належить Церкві. Українська греко-католицька церква має значні заслуги у становленні і розвитку української національної ідеї, патріотичному вихованні народу, формуванні державницької ідеології та консолідації українських національних сил. Як ідеологія і практика релігійного життя, протягом усього ХХ століття греко-католицизм органічно злився із загальноукраїнським національно-визвольним рухом. Очолюючи протягом сорока чотирьох років греко-католицьку церкву, митрополит А.Шептицький (1865-1944рр.) здійснював безпосередній вплив на релігійні, національно-культурні та суспільно-політичні процеси, що відбувалися в Україні і в цілому у Східній Європі в першій половині ХХ століття. В його практичних діях та теоретичних надбаннях відобразилась ціла епоха боротьби українського народу за державну незалежність, досягнення релігійної та національної єдності. Тому дослідження суспільно-політичної діяльності митрополита Андрея є давно назрілим і актуальним науковим завданням. Ця актуальність посилюється такими обставинами. По-перше, поява нового напряму в українській історіографії – історичної біографістики стимулює дослідження діяльності плеяди діячів українського національно-визвольного руху, одне з чільних місць серед якої належить митрополиту Андрею Шептицькому. По-друге, відродження релігійного життя в Україні на сучасному етапі розбудови правової демократичної держави вимагає реалі¬зації проблеми церковної єдності. В умовах існуючого розколу в православ’ї, міжконфесійних конфліктів греко-католиків та православних у Західній Україні ретельне вивчення і застосування концепції А.Шептицького щодо зближення українських Церков сприятиме при¬скоренню національної консолідації. По-третє, назріла потреба через призму суспільно-політичної діяльності митрополита Андрея розкрити роль, місце і значення греко-католицької церкви в національно-визвольному русі українського народу. По-четверте, практична діяльність та вплив А.Шептицького на перебіг політичних подій, його послідовна підтримка процесу українського національного відродження не знайшли ще грунтовного відображення в українській історіографії і вимагають окремого дослідження. Саме цим зумовлений вибір теми дисертаційної роботи. Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота є складовою частиною науково-дослідної програми “Етнополітичний і соціально-економічний розвиток країн Центральної та Східної Європи” , затвердженої Міністерством освіти України (наказ № 320 від 2 грудня 1994 року). Об’єктом дослідження виступає суспільно-політична діяльність А.Шептицького в контексті релігійно-ідеологічних та політичних процесів у Галичині. Предметом дослідження є закономірності становлення світоглядних позицій А.Шептицького, конкретні форми й методи їх втілення в національно-культурній та громадсько-політичній сферах його діяльності. Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 1899-1939 років, для якого характерним є те, що Україна в цей час ще не досягнула соборності і її землі входили до складу різних держав. Нижня межа – це початок політичної діяльності А.Шептицького як станіславівського єпископа, коли західноукраїнські землі входили до складу Австро-Угорської імперії. Верхню межу становить початок Другої світової війни, яка призвела до краху ІІ Речі Посполитої і стала завершальним етапом у боротьбі Митрополита з полонізацією українського населення. 25 липня 2009
Наближення третього тисячоліття висвітило багато нерозв’язаних проблем в різних сферах людського буття, і серед них чи не найгостріші - проблеми національні та релігійні. На фоні універсалістських процесів, що охопили нині весь світ, коли економіка, фінанси, політика, культура, інформація, освіта, охорона здоров’я тощо перетворюються на транснаціональні, глобальні системи, міжетнічні та міжрелігійні протистояння суперечать загальносвітовим об’єднавчим тенденціям. Прихильники доцентрових теорій пояснення світу, усвідомлюючи наявну дезінтеграцію людства за етнічною чи релігійною ознакою як трагедію та небезпеку, пропонують відновити “вихідну” єдність людства у походженні, мові, вірі. Але часто такі кроки, нібито вмотивовані бажанням подолати реальні суперечності і конфлікти в етнорелігійних відносинах, виявляються надто небезпечними. Не такими вже безневинними виглядають спроби оживити панідеології арійства, слов’янства, германства тощо. Так, масова поява різних всеслов’янських співдружностей, об’єднань, соборів, союзів, партій, асамблей, “базарів”, газет, навіть всеслов’янської релігії свідчить не так про бажання етнічного об’єднання, а більше про реанімацію тоталітарної свідомості, про відродження імперської ідеології. “Слов’янська ідея”, що постає у формі міфів і теорій “слов’янської єдності”, “слов’янської федерації”, “слов’янської цивілізації”, нині із сфери історії, культури, національних зв’язків переміщується до царини великої політики. Незважаючи на універсалізацію суспільних процесів, .вплив етнічного фактору в сучасному житті дедалі зростає. Етнічні світи надто активно виявляють своє буття, в результаті чого розпадаються поліетнічні імперії, союзи різних держав. Їх руйнація супроводжується небувалими за своїми розмірами і наслідками процесами націодержавотворення та самоідентифікації. Прагнення народів до етнорелігійного самовизначення сприймається неоднозначно. У сучасному етнічному відродженні, яке супроводжується появою нових національних церков, дехто вбачає загрозу усталеній схемі міжетнічних і міждержавних відносин, геополітичному поширенню релігій. Такі застереження справді мають під собою реальні підстави. Як крайня форма реакції на універсалізацію світу, зростає “етнічний шовінізм”, “релігійний фундаменталізм”. Посилюються прояви небезпечного єднання національного чинника з релігійним, що, зокрема, виявилося в ірландському, індуському, мусульманському та інших націоналізмах. Реальність або перспектива перетворення релігії в “національні самоідентифікації як суті політичного життя” (М.Вебер) оцінюється як історична застарілість, як вияв консерватизму людської думки й політики. У суспільній свідомості на зміну популярним в 50-60-х роках нашого століття концепціям “космополітичної нації”, “всесвітнього суверенітету”, “всесвітнього уряду”, “етнічної конвергенції” тощо, які орієнтацією на наднаціональне засуджували етнічне розмаїття світу, починає панувати думка про те, що етнічні особливості самі по собі вже є благом. Сучасна поява на карті світу “нових” етносів загалом сприймається позитивно, що сприяє поступовому подоланню застарілого бачення національної ситуації в Європі і світі, формує уявлення та утверджує думку про ще більшу етнічну гетерогенність європейців і всього людства. Україна, як член світового співтовариства, знаходиться в силовому полі взаємодії суперечливих загальнолюдських етнорелігійних тенденцій. З одного боку, вона демонструє об’єктивну універсалізаційну направленість свого розвитку (прийняття і панування світової релігії, інтеграція до Європи), а з іншого – в Україні завжди існувало свідоме й підсвідоме прагнення до онаціональнення життя етносу. 25 липня 2009
Постоянное совершенствование каждого члена общества, повышение роли человеческого фактора является решающим условием всех позитивных перемен в развитии общества. Духовный рост человека, обогащение его новыми знаниями, высокий уровень профессиональных навыков становятся не только условиями гармонического развития личности, но и необходимыми предпосылками активного участия каждого в совершенствовании всех сторон общественной жизни. Важную роль в этом играют ценности, особенно духовные. Проблема влияния духовных ценностей на развитие человека является актуальной, особенно в настоящее время в связи с возросшим интересом к религиозно-философским учениям. Система духовных ценностей оказывает большое влияние на формирование разносторонних качеств личности человека. В настоящее время развитие мировой культуры имеет тенденцию к взаимодействию между древней традиционной восточной цивилизацией и современной европейской промышленной цивилизацией. Западные ученые (философы, культурологи и искусствоведы), глубже изучая культурное наследие древней восточной цивилизации, пытаются решать проблемы, возникающие в западном мире, обращаясь к системам ценностей, существующих в религиях и философии Востока, в том числе в конфуцианстве, даосизме и буддизме. Оригинальность и самобытность буддизма привлекали внимание как российских, так и украинских философов. В этом направлении работали: Ф.И. Щербатский, О.О. Розенберг. О.О. Розенберг писал о происхождении и развитии буддизма и его основных принципах, обратил внимание на проблему личности и понятие кармы в буддизме. Вопросы, связанные с характером связи буддизма с китайской культурой нашли свое отражение в книге В.Я. Сидихменова "Китай - страницы прошлого" (М. Наука, 1977) и Н.А. Виноградовой, Н.Е. Наливой "Малая история искусств" (М. Искусство, 1979). В сборнике статей "Буддийский взгляд на мир" под редакцией Е.П. Островской и В.И. Рудого, опубликованный в 1999 году рассматривается влияние буддизма на философию Востока. Проблема буддизма вызывала большой интерес у многих ученых, среди которых: А.С. Агоджанян, Н.Ф. Болдырев, П.А. Буланж, Л.В. Васильев, И.Ю. Веревкин, В.В. Ветроградова, Н.М. Виноградова, И.В. Всеволодов, Дай Шин Де, М.Е. Ермаков, К.К. Жоль, В.И. Корнев, П.Лебедев, Ма Зин Я, В.В. Малявин, П.И. Мовчан, В.И. Рудой, Ю.П. Старостина, Уотс Алан, Хон Щю Пин, А.П. Цветаков, Ши Цзюн, Эррикер Клайв. В последние годы в Украине по китайской философии защитили кандидатские диссертации А.В.Усик и А.И. Бойченко. Буддизм определил культурный облик многих стран современного Востока. Этим объясняется то, что проблема буддийских духовных ценностей становится еще более актуальной. К этому следует добавить, что буддизм имеет огромный духовный потенциал, который может оказать существенное влияние на взаимодействие культур Запада и Востока. Проблема духовных ценностей человека - одна из центральных в современной социальной философии. Объясняется это тем, что все совершающееся в окружающем мире связано с человеческой деятельностью, которая, в свою очередь, неразрывно связана с вопросами осознания и понимания духовных ценностей. Чем выше интеллект человека, его индивидуальный жизненный опыт, тем весомее его воздействие на происходящие процессы. Поэтому большую актуальность приобретает проблема места системы духовных ценностей в формировании многогранно развитого человека. Этой проблемой занимаются многие философы, в том числе восточные и украинские. Среди украинских можно отметить М.С. Дмитриеву, А.И. Кавалерова, А.И. Колодного, А.Е. Конверского, Н.Н. Мокляка, А.В. Мысуно, И.Ф. Надольного, Е.Н. Причепия, В.А. Рыжко,. А.Н. Семашко, Л.В. Сохань, Л.А. Филиппович, Н.Ф. Цибру, Б.П. Шубнякова и многих других, среди китайских - Лю Да Ди, Хон Сю Пина, Тай Шен Дая. В работах этих ученых рассматриваются комплексные задачи формирования личности в контексте духовных ценностей философии буддизма. Однако недостаточно освещена проблема позитивного влияния буддизма на человека, отсутствует ее цельное изложение как в современных западных так и украинских и китайских исследованиях, нет специальных робот в которых всесторонне анализируются влияние буддизма на духовное формирование человека. 25 липня 2009
Православна церква посідає помітне місце в полі¬тичному, культурному й соціально-економічному житті українського народу. Тривалий період її роль у формуванні національної ідентичності українців штучно ігнорувалась, хоча церква завжди була вагомим засобом впливу на суспільну свідомість. Зміни режимів, політичних систем не змогли похитнути її авторитет, оскільки з нею асоціювалися духовні почуття людини. В періоди бездержавного існування українського народу церква підтримувала національно-творчі процеси і як суспільна організація з могутньою християнською ідеологією об’єднувала народ. Значення Православної церкви у національно-політичних процесах усвідомлювала частина української інтелігенції та інших верств, розгорнувши в першій половині XX ст. боротьбу за повернення церковній органі¬зації національних ознак. Тому вивчення історії Православної церкви має першорядне значення для відтворення цілісної картини минулого українського народу. Церковним процесам на Волині 20-40-х рр. XX ст. належить важлива роль у загальноукраїнському національно-визвольному русі та у відродженні Української держави і церкви. Тривале табуювання цього напрямку досліджень призвело до викривленого показу ролі церкви в окремі періоди історії України. Це гальмувало створення власної школи церковно-історичних досліджень, вироблення методології, концептуальних підходів до вивчення минулого церкви. Націо- та державотворчі процеси кінця 80-х — початку 90-х рр. XX ст. викликали закономірний інтерес до історії Української церкви як важливого чинника цих процесів. Знання минулого Української церкви потрібні і для подолання багатьох штучних стереотипів, усталених у радянський період, які перешкоджають формуванню в Україні демократичного громадянського суспільства. Церковно-історичні дослідження розкривають причини сучасної міжконфесійної напруженості, з’ясовують її витоки і навіть подають варіанти можливих виходів з неї. Дисертаційне дослідження є складовою частиною науково-дослідної програми кафедри історії слов’янських народів Волинського державного університету імені Лесі Українки. Об’єктом дослідження є Українська православна церква на Волині у 20-40-х рр. XX ст., а предметом — діяльність українських церковно-громадських та просвітньо-політичних сил щодо створення незалежної національної церкви в краї, ставлення російських політичних угруповань, польського, а також німецького і радянського режимів до цієї діяльності українців. Мета дисертаційної роботи – дослідити: - вплив суспільно-політичних та економічних процесів на церковну ситуацію на Волині; - зв’язок церковно-конфесійних рухів з національно-визвольними; - канонічний статус українського православ’я, роль та місце церковних організацій у духовному, громадському та культурному житті Волині; - національну свідомість волинського духовенства та обставини її формування; - взаємозв’язок між боротьбою за автокефальність Української церкви та державну незалежність і соборність України; - цілісність і безперервність церковного відродження на Волині протягом 20-40-х рр. XX ст.; - форми та методи боротьби сталінського режиму проти Української церкви; - масштаби застосованих до православного духовенства репресивних заходів. Методологічною основою дисертації стали принципи, розроблені школою “Анналів”, зокрема, об’єктивної нейтральності в судженнях про минуле, прагнення зрозуміти ментальність соціальних груп того часу, перш за все духовенства, специфіку їх взаємовідносин. У процесі дослідження застосовано методи аналізу та синтезу, порівняльний та описовий методи пізнання. Наукова новизна роботи полягає в тому, що на основі нових архівних та опублікованих джерел вперше досліджено еволюцію українського національно-церковного руху на Волині 20-40-х рр. XX ст., національну ідентифікацію духовенства та віруючих, безперервність церковно-визвольного процесу в його тісному зв’язку із загальноукраїнським. 25 липня 2009
Актуальність теми дослідження зумовлена її науковою і теоретичною цінністю, пізнавальною й практичною значущістю. Побудова незалежної і демократичної України можлива за поваги до національної історії та духовної культури, осягнення вагомості втраченого, розуміння шкідливості насаджуваної псевдодержавності, що викорінювала з вітчизняних теренів традиції українського державотворення. У цьому зв`язку важливе значення для сучасного національно-культурного відродження має досвід першої української Alma mater вищої школи – Києво-Могилянської академії (КМА), якій судилося відіграти вагому роль у вітчизняній історії, в суспільно-політичному житті багатьох слов`янських народів. Майже чотири століття спливає від часу її заснування, але пам`ять про неї не тьмяніє. Дітище своєї епохи, КМА стала націотвірним чинником. Вона впливала на всі сфери суспільно-політичного життя України, була пройнята ним. Її діяльність, сама система навчально-виховного процесу тісно поєднувалися з громадсько-політичним життям. Академія впродовж двох століть була не лише вищим освітнім й науковим центром, а й своєрідною кузнею підготовки визначних громадсько-політичних та державних діячів, виразником державницьких прагнень українців, теоретично і юридично оформила відродження державності України, виробила її ідеологічні засади. Києво-Могилянська академія стала центром зосередження та употужнення духовної енергії свого народу, підготовки національних кадрів. З її існуванням пов`язані імена видатних державців, філософів, істориків, письменників, архітекторів та музикантів, діяльність яких сприяла культурному збагаченню народу, формуванню його національної самосвідомості. В Академії вигострювався розум майбутніх гетьманів, формувалася українська еліта, без якої неможливий історичний поступ нації і держави. Не було жодної сфери громадсько-просвітнього та політичного життя в Україні, де б не працювали вихованці КМА. Вони займали посади в магістратах, канцеляріях генерального, полкового і сотенного управлінь, вчителів, суддів, священиків, лікарів, секретарів при посольствах. Історія Академії нерозривно пов`язана зі становленням козацтва, з перетворенням його в державотворчу силу національно-визвольної боротьби українського народу. Активна громадсько-політична діяльність києвомогилянців мала широкий всеукраїнський характер. У цьому контексті особливо значний їх внесок у процес національної консолідації українських земель. Відновлена національна державність, формування суспільно-політичної думки в активну патріотичну силу, духовну зброю українців є виявом багатоаспектної діяльності києвомогилянців. Українське суспільство наступних століть розвивалося під впливом ідейно-теоретичної спадщини Академії, її вихованців. Ідейна спадщина Київської академії, її відродження у вересні 1991 р. значною мірою сприяли відбудові національної державності у 90-х роках ХХ ст. Важливість дослідження посилюється необхідністю вивчення та узагальнення досвіду взаємин Києво-Могилянської академії із зарубіжними слов`янськими країнами, її ролі в інтеграції України в європейський та світовий культурні процеси. Упродовж XVII–XVIII ст.ст. КМА була окрасою і духовним центром не лише України, а й усього слов`янського світу. Актуальність даного наукового дослідження полягає також у тому, що попри всю неперехідну цінність КМА, в українській історіографії її місце і роль у суспільно-політичному житті України, в державотворчих процесах українців XVII–XVIII ст.ст. та в єднанні українських земель, консолідації суспільства недооцінювали, а багатогранну діяльність києвомогилянців у процесі національно-культурного відродження українського народу інколи спотворювали в радянській історіографії. Таким чином, науковий аналіз і осмислення досвіду діяльності КМА в громадсько-політичній історії України і зарубіжних слов`янських країн є важливим й актуальним завданням історичної науки. DNN.SU Дослідження новоі науки |
Користувач
Популярне
Партнеры
Лічильники
|
Просмотров:
Автор: 
Восстановление пароля